Золтан Пинзелик - один з зачинателів шкільного туризму на Закарпатті

На Закарпатті вирує туристичне літо. Тисячі школярів із задоволенням штурмують гірські вершини, приймають участь у краєзнавчих експедиціях, досліджують рідний край. На початку липня на Ужгородщині проходили чемпіонати України з пішохідного та велотуризму, а щойно в Іршавському Осої на базі Центрального табору туристського активу учнів України завершився X Всеукраїнський зліт юних туристів-краєзнавців. Не мешн гарячим обіцяє стати і серпень – в області проходитиме Чемпіонат України серед вихованців позашкільних навчальних закладів зі спортивного орієнтування.

З.Л.Пинзелик

А тим часом влітку цього року виповнилося 88 років з дня народження одного з зачинателів шкільного туризму на Закарпатті Золтана Пинзелика. Більшу частину свого життя він пропрацював у Мукачівській СШ №3 з угорською мовою навчання (нині це ЗОШ №3 імені Ференца ІІ Ракоці), був заступником директора з виховної роботи, викладачем фізичної культури, головою методичного об’єднання викладачів фізкультури Мукачева.  

На жаль, мало вже лишилося тих, хто пам'ятає Золтана Людвиговича не тільки в ролі вчителя. А між тим саме він розпочинав на початку 50-х років нову, але дуже цікаву справу, яка добре вписалася в канву шкільного життя. Він був з великої літери фундатором, прекрасним, діловим і чуйним організатором дитячого туризму і краєзнавства!

Народився Золтан Пинзелик 4 червня 1927 року в Мукачеві, яке в той час входило до складу Чехословацької Республіки. Його батько – чудовий столяр-червонодеревник, за свої вироби отримав відзнаку Всесвітньої виставки, що проходила в Парижі, мати була кравчинею графині Шенборн.

Після закінчення “горожанки” навчався в гімназії. Там і проявилася у юного гімназиста зацікавленість до пізнання рідного краю. “У 1938 році директор Мукачівської гімназії Янкович уперше привів його, гімназиста, в архів. Тут було чисто, як у покої породіллі, і тихо, наче в храмі – розповідав у 2003 році у статті “Скарби Золтана-бачі” Мирослав Дочинець, - Над столиками схилялися сутулі старці і ніжно перебирали картки. А пахощі! Жодна єврейська цукрарня не рівнялася з ними. Цей наркотичний запах невмирущої тліні сп’янив його на все життя. Золі почав приходити в музейне товариство імені Легоцького майже щодня.

Захват і біль звучав в його спогадах про багатство тогочасного архіву. Нині з того немає й третини. А тоді ентузіасти без натяку на плату розбирали, систематизували кожен папірець, кожен документик леліяли, берегли як зіницю ока. Для нас, невдячних…

Оте жертовне дійство так заполонило його, що поклав собі за мету, коли в радянські роки було розорено архів, збирати свій, потайки від всіх…”

    У листопаді 1938, після входження до Мукачева угорської армії, були заборонені “Пласт” та “Скаути”. Натомість почала діяти організація “Левенте”, до якої, мусили належати всі юнаки з 12 до 23 років. Вона характеризувалася жорсткою дисципліною і готувала молодь до служби в армії. Але й опікувалася фізичним й моральним розвитком юнацтва, заохочувала до занять спортом. У Мукачівському спортклубі “Левенте” (Munkácsi Levente Sport Egyesület) Золтан Пинзелик активно займався легкою атлетикою та залюбки набував знань і туристичних навичок необхідних для виживання в умовах дикої природи.

По війні в містах Закарпаття організовувалися пожежні команди, тож 19-річний юнак обрав для себе нелегку професію рятівника. У вільний час не без успіху займався у танцювальній студії. Як згадує 80–річний Євген-Отто Матл, колега Пинзелика по школі, високий, статний, смуглявий Золтан виступав в жанрі парної пластичної акробатики разом з Наталією Гайович (по одруженні – Матл, у подальшому керівниця відомих у краї танцювальних колективів, її син Петро є автором пам’ятника Ілоні Зріні в замку Паланок). Їх акробатичні етюди, закарпатські експресію та щирість “на ура” сприймали поціновувачі мистецтва і в маленьких містечках, і в Одесі та Києві. Наталію навіть запрошували до хореографічної групи Українського народного хору імені Верьовки, а Золтана – до Київського державного цирку.

Після заочного навчання у Львівському інституті фізкультури Золтан Пинзенлик став працювати викладачем фізичної культури в Мукачівській ЗОШ №3. Краса і романтика гірської природи спонукали його проводити своє дозвілля в подорожах з учнями по рідних Карпатах. Він любив гори, як об'єкт великої роботи, якій присвятив багато років свого життя. Саме це дозволило йому, вдосконаливши навички здобуті в гімназії, осягнути ази туризму і застосувати отримані знання на користь справи.

50-ті роки. Команда Закарпаття - учасниця Республіканського туристського зльоту школярів України на перевалі Уклін

Влітку 1948 року в урочищі Луги між селами Солочин та Голубине Центральною дитячою екскурсійно-туристичною станцією, що знаходилася у Києві, був створений Республіканський табір юних туристів, який працював під час канікул. Золтана взяли інструктором. “В туризмі йому пощастило знайти вдячних поціновувачів своїх краєзнавчих надбань. Це були діти. Так звичайні походи для ніг перетворилися на походи для за скарбами для мозку й душі. То були справжні експедиції за піснями, легендами, коломийками й старожитностями в гірські села. Діти отримували колосальний пізнавальний та емоційний заряд, а він – нові матеріали й експонати…” – згадує М.Дочинець.

50-ті роки. Головний вхід на територію Республіканського табору в Укліні

Невдовзі Золтана Пинзелика вже призначили завучем і у школі, і в таборі, й саме за його 30–річного “правління” престиж Республіканського табору, який на той час вже передислокувався на Уклін, ріс як на дріжджах… 

50-роки. Республіканський табір на перевалі Уклін. Група вирушає в похід.

Зрозуміло, що ніякий серйозний похід не міг відбутись без ґрунтовної теоретичної бази. Тож в таборі проводилося навчання з базової туристичної та краєзнавчої підготовки, учасникам розповідали про історію туризму, тактику походу, основи орієнтування на незнайомій місцевості, ризик травматизму та види небезпек на маршруті, першу медичну допомогу в поході, підбір спорядження та інше. Учні вправлялися у в’язанні спеціальних вузлів та подоланні переправ тощо. Щоліта за три табірних зміни на Свалявщині справжню школу туризму проходили понад тисяча учнів-старшокласників зі всієї України. 

60-ті роки. Загальний вигляд Республіканського табору юних туристів.

о

о

"Спортивна газета " (№ 89 від 3 листопада 1961 р.)

о

Стаття про Республіканський табір у всеукраїнській "Спортивній газеті" (№ 106 від 5 вересня 1967 р.) 

Згадує Андрій Остапенко, професор Кубанського державного університету: - “Багато років тому мені, 14-річному підліткові, пощастило провести місяць у гірському таборі юних туристів на мальовничому закарпатському перевалі Уклін. Заступник начальника табору з виховної роботи, завуч місцевої школи, угорець Золтан Людвігович Пинзелик, завдяки якому вирувало і наповнювалося радістю й колоритом підліткове табірне життя, сидячи у своєму імпровізованому кабінеті (який був одночасно й бурхливою різномовною штабною кімнатою), нагадував собою якогось незримого мага-диригента і крутого диск-жокея (слова «діджей» тоді ще не придумали) водночас. Враження це складалося від того, що жителів табору різних категорій він міг зібрати непомітно за допомогою музичного позивного. Стіл його був завалений вініловими міньйонами (так називали маленькі грамплатівки на 4—6 мелодій), а по центру височив величезний програвач і підсилювач. Для вожатих або турінструкторів, він запускав одну платівку, для того щоб запросити командирів загонів – іншу. На збір загонових комісарів кликала третя мелодія. Причому на початку табірної зміни кожний знав лише свої позивні, які звучали між іншою музикою. А вмикав їх наш Золтан. Ніхто навіть не підозрював, що за його сигналом в штабі вже зібралися командири і щось змовницьки замишляють. Оскільки я був командиром загону, я точно пам’ятаю, як всі командири прямували в штаб під звуки запального чардашу. Причому добігти до штабу треба було до закінчення звучання мелодії... І до цього часу, коли чую запальну мелодію чардашу, я згадую чудового усміхненого угорця і підводжуся, щоб бігти на зустріч із ним” (стаття “Чардаш і диск-жокей Золтан Людвігович” в газеті “Завуч”, №35, грудень 2010).

З 1949 року в Україні почали проводити Республіканські туристські зльоти школярів України. Перші відбулися у Пущі-Водиці під Києвом, а з кінця 50-х і аж до початку 80-х, місцем їх проведення став Уклін. З 1964 року беззмінним головним секретарем цих зльотів був саме Золтан Пинзелик. 

Стаття про XIV зліт юних туристів-краєзнавців України, що проходив на перевалі Уклін, з газети "Юный ленинец" від 18 лтпня 1973 року

На протязі всього періоду школярі Закарпаття завжди були серед лідерів, а у 1980 році – на XVIII змаганнях – перше місце виборола команда Ільницької СШ Іршавського району, яку готував вчитель французької мови Володимир Чепа. З 1981 й по сьогоднішній день заслужений вчитель України, кандидат педагогічних наук В.І.Чепа очолює Закарпатський центр туризму, краєзнавства, екскурсій і спорту учнівської молоді.

1961 р. Буклет та значок Першого Всесоюзного зльоту юних туристів-краєзнавців, що проходив на Укліні

Влітку 1961 року Закарпаття приймало перший Всесоюзний зліт юних туристів-краєзнавців. Ось як згадує цей захід В.М.Лашкін, професор Алтайського науково-дослідного інституту: - “Свалява... Як ніжно і лагідно звучить назва цього маленького містечка, поблизу якого – на перевалі Уклін – розкинулося наметове містечко Республіканського табору, що прихистив на час близько 2000 делегатів із усіх республік Радянського Союзу. Вітальні телеграми на адресу учасників зльоту прислали відомий полярник Іван Папанін та перший космонавт планети Юрій Гагарін…

1961 р. Приїзд учасників Першого Всесоюзного зльоту юних туристів-краєзнавців на перевал Уклін

1961 р. Урочисте відкриття Першого Всесоюзного зльоту юних туристів-краєзнавців у таборі на перевалі Уклін

Почалися будні зльоту: установка наметів на швидкість, туристична естафета, змагання в умінні розпізнавати мінерали, орієнтування по карті і на місцевості. Вечорами – багаття до небес, запальні танці юних танцюристів з Грузії, жартівливі змагання, танці дітвори, знайомства, обмін адресами.

Найяскравіше враження справив на нас виступ Закарпатського народного ансамблю пісні і танцю, сформованого з працівників місцевих ліспромгоспів. Дивовижна самовіддача, темпераментність, м'які голоси, задушевні мелодії. Красиві ставні люди з широкою і щирою посмішкою. “Верховино, мати моя, вся краса твоя чудова у мене на очах...” Я із задоволенням мугикаю цю мелодію і до цього дня”.

Фото 1959 року. У таборі приймають членів іноземної делегації. У центрі в шляпі - Золтан Пинзелик, четвертий та третій праворуч - мукачівці Дезидерій Попович та Георгій Михайлович

    Й поза табором, який працював лише під час канікул, Золтан Пинзеник був активнішим пропагандистом шкільного туризму, з його ініціативи і за його участі почали проводилися міські та обласні зльоти, змагання. Серед його найближчих соратників в місті згадаємо вчителів мукачівських шкіл Дезидерія Поповича та Андрія Лендьєла з СШ №5, Євгена-Отто Матла з СШ №6, Юлія Бучка з СШ №2… Тоді ж, разом з ужгородцями Павлом Карцубом,  Яношем Ордоді та Георгієм Лавришином, він входив до обласної колегії суддів з туризму, яку очолював Костянтин Сас.

1963 р., Ужгород.  Буклет та значок Перших Всесоюзних змагань з орієнтування

Коли в жовтні 1963 року в Ужгородському районі проводилися Перші Всесоюзні змагання з туристського орієнтування серед дорослих, саме Золтану Пинзелику, який на той час вже був суддею Республіканської категорії, було довірено відповідальну посаду головного секретаря. 

1963 р. Ужгородський район. Перші Всесоюзні змагання з орієнтування. Ліворуч москвич Володимир Кудрявцев - голова Всесоюзної секції орієнтування та головний секретар змагань Золтан Пинзелик.

Так як у школі Золтан Людвигович був насамперед викладачем фізкультури, своїм вихованцям він запам’ятався акуратним, завжди модно одягненим, обов'язково при краватці. Коректний і завжди спокійний, на змаганнях він перетворювався. Ставав пристрасним, темпераментним, швидким в рішеннях.  

60-ті роки. Класний керівник СШ-3

Надзвичайно вимогливий до учнів, вболівав за них душею і, бувало, навіть затівав суперечки з арбітрами. Успішно проявив себе Золтан Пинзелик і у тренерській діяльності: його учень Адальберт-ВойтехБігарі був одним з найсильніших бігунів Закарпаття – рекордсменом області в бігу на 800 та 1500 м, учасником легкоатлетичних чемпіонатів України. З 1962 року з подачі вчителя він почав активно займатися туризмом та спортивним орієнтуванням, в якому років десять був лідером збірної області.

Войтех Бігарі з командою гуртківців мукачівського Будинку школярів

У 1969 році переможцем змагань з орієнтування, що проходили на Укліні за програмою ХІ Республіканського зльоту юних туристів-краєзнавців, став інший учень Золтана Пинзелика – мукачівець Юрій Голміц.

60-роки - команда Закарпаття на Республіканському зльоті в Укліні. Праворуч один за одним ужгородці Мирон Фейка та Василь Юн, поруч з ними - Юрій Голміц

Після виходу на пенсію Золтан Людвигович ще певний час очолював літні спортивні табори, що працювали в Мукачеві при стадіоні “Спартак”, працював у архівах та вів краєзнавчий гурток у рідній школі.

У 1998 році під час повені, що повністю зруйнувала його будинок, був втрачений унікальний краєзнавчий архів, що його збирав все життя вчитель. А 27 серпня 2002 “відійшов у вічність і він сам – живий архів королівського міста Мукачева”. Та для мене ім'я Золтана Людвиговича Пинзеника назавжди асоціюватиметься насамперед з організаторською діяльністю у шкільному туризмі, вершиною якої стало проведення двох всесоюзних та безлічі республіканських і обласних зльотів і змагань. Все змінилося і не залишилося тих, хто пам'ятає про це.                 

Володимир Іванович Лановий – капітан далекого плавання з Хмільниччини

Мій брат Володимир Іванович Лановий народився у 1928 році у місті Щегловськ Кузнецького округу Сибірського краю (нині місто Кемерово) в родині молодих українських науковців, що були відправлені до Сибіру для реалізації проекту, щодо використання багатств Кузнецького вугільного басейну – побудови Автономної індустріальної колонії Кузбасу (АІК).

Рано залишився без батьків: у 1931 році померла мати Ніна Ланова (Антонова, 1909-1931), за три роки не стало і батька – Івана Степановича Ланового (1904-1934). 

 

Володимир Лановий (праворуч) з бабцею Яриною Феофілівною Лановою (Совінською)

До Другої світової війни жив на батьківщині батька у селі Малий Митник, у своїх дідуся та бабці Степана Йосифовича Ланового (1870-1940, працював вчителем Маломитницької школи) та Ярини (Раїни, Ірини) Феофілівни Ланової (Совінської, 1884-1970 - двоюрідна сестра мого дідуся Шевченка Дмитра Михайловича). Після закінчення війни виховувався в родині тітки – Надії Степанівни Ланової (1907-1966), що вчителювала у Луцьку. Канікули часто проводив у Володимирі-Волинському в родині татового брата Григорія Степановича Ланового.

У 1948 році прийшов матросом в оселедцевий флот. Спочатку працював у приймально-транспортній конторі міста Мурманська.

Після закінчення у 1950 році Мурманської морехідної школи – боцман, третій помічник капітану в управління «Мурмансельдь» (Мурманоселедець).

У 1950-1951 роках курсант навчально-курсового комбінату (УКК) штурманів малого плавання, по закінченні – другий старший помічник капітана управління «Мурмансельдь», капітан середнього риболовецького траулера СРТ-435 управління «Мурмансельдь».

У 1954 році, заочно закінчивши ШУКС (школу удосконалення командного складу), став капітаном опорно-показового середнього риболовецького траулера СРТ-4229.

У 1955-1956 роках – курсант ШУКС Головмурманрибпрому, отримав диплом штурмана далекого плавання.

У 1956 – капітан СРТ-441 управління «Мурмансельдь».

У 1962 році очолював екіпаж опорно-показового СРТ-4229. Був заступником начальника оселедцевої експедиції управління «Мурмансельдь». За значні успіхи в промислі нагороджений орденом Леніна (1963). Як кращий капітан по флоту, був призначений на промисловий риболовний траулер рефрижераторний типу «Океан», збудований у Німеччині (екіпаж 28 чол., район плавання – необмежений).

У 1964 році – капітан СРТ-707.

Капітан-наставник «Мурмансельді» з 1965, тоді ж обраний депутатом Мурманської міської ради.

Заступник секретаря парткому «Мурмансельді» В.Горячев так відгукувався про Володимира Ланового: «Моряки завжди згадують його добрим словом. Вмів він знайти ключ до сердець людей, вмів підвищити в них почуття відповідальності за доручену справу. Він постійно вчився у промисловиків сам і іншим допомагав опановувати морську професію». 

Середина 60-х. Володимир Іванович Лановий з родиною в Ужгороді (на нинішній площі Жупанатській): ліворуч Юлія Марківна Шевченко, Ольга і Людмила Ланові, Лідія Сергіївна Ланова, Дмитро Михайлович Шевченко, Володимир Іванович Лановий, Павло Шевченко.

Після створення прийомо-транспортного флоту перейшов в «Севрыбхолодфлот» (Північрибхолодфлот, СРХФ) – потужну організацію, в розпорядженні якої були транспортні, рефрижераторні судна, плавбази і танкери (більше 80 плавзасобів). Головними завданнями СРХФ була доставка у віддалені райони промислу палива, води, тари; прийом уловів від рибалок у морі, переробка їх і доставка в порт.

У 1967 Володимир Лановий очолив екіпаж плавбази «Северодвинськ». Побудована в 1959 році на польській верфі ''Stocznia Gdanska im. Lenina'' плавбаза була великим судном, водотоннажністю 17140 тонн, призначена для приймання та обробки риби з промислових судів; це справжнє плавуче містечко на воді, довжиною 155 метрів і шириною 20 метрів. Екіпаж чисельністю 260 чоловік. Тут було безліч служб життєзабезпечення та управління.

"Командний склад плавбази становив близько 40 відсотків – це кадрові мореплавці, що роками борознять простори морів і океанів, серед інших – матроси і рибообробники, народ тимчасовий, здебільшого набраний на один рейс. Серед них траплялися романтики, що начиталися піратських романів, були й серйозні чоловіки, готові до важкої роботи за хорошу зарплату, але основна маса – бичі, портова п'янь, покидьки суспільства. Є на таких суднах і жінки, в основному це допоміжний персонал: буфетниці, кастелянші, прибиральниці, була і своя медсанчастина".

Фото з газети «Рыбный Мурман»

Рибацька газета писала про нього: "Є такі люди, про яких в народі кажуть: працьовитий, скромний і великої душі людина. Саме таким знають багато промисловиків оселедцевого флоту В. І. Ланового".

Візит до Мурманську Леоніда Брежнєва (генерального секретаря ЦК КПРС, що займав вищий керівний пост в радянській державній ієрархії) влітку 1967-го багатьом запам'ятався хорошим настроєм генсека. І хоча поїздка була нетривалою – з 31 травня до 3 червня, про неї досі розповідають у найдрібніших деталях. Сім'ю мурманчан Ланових, наприклад, генсек відвідав, як тоді говорили, "особисто". 

"Брежнєв з Косигіним (керівник тодішнього уряду СРСР) в Мурманську цікавилися роботою рибної промисловості, відвідали, зокрема, рибний порт, біля причалу якого стояв виробничий рефрижератор, капітаном якого в той час був мій дід, Лановий Володимир Іванович – передовик виробництва, нагороджений орденом Леніна, – ділиться переказом з сімейного архіву Олексій Лановий, – Після розмови про виробничі справи генсек висловив побажання подивитися на, так би мовити, побутові умови мурманських моряків. Так високі гості опинилися в нашій квартирі на вулиці Леніна, 53. Це був буквально хвилинний візит, про який у нашій сім'ї згадують вже більше чотирьох десятків років" (газета «Вечерний Мурманск» 8.08.2009.

 

Але не тільки рибним промислом займалися радянські рибалки. Двоюрідна сестра прославленого капітана Галина Миколаївна Мечник (Оніщук), яка і зараз проживає на Хмельниччині, згадує, що приїжджаючи під час відпустки до Малого Митника, Володимир Іванович розповідав і про інший бік своєї професії. 

Ось як про це написано у книзі американця Д.Вінклера «Холодна війна. Протистояння США і СРСР в океані»: - "Багато радянських траулерів, що входили до складу океанського рибальського флоту, у дійсності були судами електронної розвідки. Абревіатура "Елінт" (ELINT) у застосуванні до морських суден означає "електронна розвідка, розвідка за допомогою електронної апаратури" ("Елінт" - розвідувальний корабель, обладнаний електронною апаратурою). Країнами прорадянського Варшавського Договору і НАТО кораблі електронної розвідки використовувалися на всіх морях Світового океану. Вони були оснащені різним устаткуванням для виконання розвідувальних завдань. Крім радіоконтролю, вони контролювали радіотелеграфні та телефонні повідомлення. З радіолокаційного пеленгування за методом тріангуляції кораблі "Елінт" визначали місцезнаходження прослуховуваних чужих передавачів. Всі дані розшифровувалися і аналізувалися, а криптографи на основі цих матеріалів визначали структуру збройних сил противника, їх дислокацію, боєздатність, чисельність, шляхи передачі наказів. Кораблі "Елінт" фіксували кожен чужий радіолокаційний сигнал, визначали частоти, проміжність імпульсів і характеристики його радіохвиль. За допомогою бортових гідрофонів реєструвалися всі підводні судна в радіусі 150 морських миль. Радянські кораблі також супроводжували всі маневри НАТО".

У 1970 році Володимир Лановий був призначений капітаном-директором плавбази «Маточкин Шар», побудованої у 1964 в Гданську. Екіпаж плавбази під його керівництвом видавав за рейс до 10 тисяч тонн рибопродуктів, що було рекордом для суден цього типу.

У грудні 1971 року перевівся на Камчатку в Управління тралового риболовецького флоту (УТРФ).

Спочатку, у 1972 році, був дублером капітан-директора плавбази «50 лет Октября», з 1973 року очолив її. Ця плавбаза (збудована у1968 р.) – найбільш сучасне на той час рибообробне судно. Вона відрізнялася від попередників більш широким асортиментом продукції, що випускалася, виробляючи пресерви, морожену і солону рибу, кормове борошно і технічний жир. На ній застосовувалися більш досконалі механізми і економічні дизельні енергетичні установки. При водотоннажності 19350 тонн вона мала довжину 164, ширину 21,3 і осадку 8,1 метри. Екіпаж налічував 254 людини.

З 1975 року був капітан-директором плавбази «Комсомольськ-на-Амурі».

1979 року в Охото-морській експедиції в рейсі плавбази «Комсомольськ-на-Амурі» у В.І.Ланового стався інсульт. Командування прийняв старший помічник капітана Ю.А.Геслі.

Після одужання у 1980 році Лановий перейшов на службу капітаном морського рибного порту Петропавловськ-Камчатський.

Володимир Лановий був одружений двічі. З першою дружиною Лідією Сергіївною виховували доньок Людмилу та Ольгу, з другою – Галиною Михайлівною – сина Володимира.

Помер у 1986 році, похований у Києві.

"Морський" шлях вибрали і двоюрідні брати Володимира Ланового: Леонід Григорович Лановий (1934 р.н.), який працював на Камчатці начальником радіостанції на судах закордонного плавання, та Микола Мефодійович Стукан (1944 р.н.), який був тралмайстром на судах «Мурмансельді». Син Леоніда Григоровича Ланового Леонід, випускник Волгоградського державного технічного університету, зараз є заступником генерального конструктора ЦБК «Титан» (провідного підприємства з розробки та виробництва озброєння для Сухопутних військ, Військово-морського флоту, військ ППО, військ стратегічного призначення РФ).

Джерела: тижневик «Рыбный Мурман», № 109 1962, № 29 1964, № 31 1965, №№ 75, 144 1967, №№ 101, 127 1969, № 12 1970 рок, Энциклопедия Кольского края, 1998, Альманах промысловых капитанов Камчатского края, 2013