31.03.13

Перші Всесоюзні змагання з орієнтування, 1963, Закарпаття



З 26 до 29 вересня 2013 року в Ужгороді проходитимуть міжнародні змагання зі спортивного орієнтування "Кубок Дружби", присвячені 50-річчю з часу проведення на Закарпатті Перших Всесоюзних змагань.
 

26 березня у приміщенні обласного центру туризму і спорту учнівської молоді, що, разом з Державною службою молоді і спорту України та Національною федерацією спортивного орієнтування є співорганізатором цих змагань, пройшла прес-конференція, серед учасників якої був і ужгородець Костянтин Федорович Сас – один з судів тих пам'ятних змагань.

Костянтине Федоровичу, нинішнє покоління слабо собі уявляє що це таке Всесоюзні змагання або Чемпіонати СРСР.  Роз'ясните?

  За напруженістю боротьби, за рівнем проведення, за значущістю і важливістю цих змагань важко знайти сьогодні аналоги. Перемога на Всесоюзних змаганнях за вагомістю зрівняється на даний час хіба що з перемогою на Чемпіонатах Світу чи Європи. Порівняйте самі: до складу створеної у 1961 році міжнародної федерації спортивного орієнтування  (International Orienteering Federation, скорочено – IOF) увійшло 10 країн (Болгарія, Чехословаччина, Данія, НДР, Фінляндія, Угорщина, Норвегія, Швеція, Швейцарія і ФРН (сьогодні їх вже 74, О.Ц.), у першому Чемпіонаті Європи в 1962 році прийняли участь дев'ятеро з них, а до складу Центральної комісії з проведення зльотів та змагань, що з 1963 року працювала при Всесоюзній раді з туризму (пізніше цю комісію перейменували у Центральну секцію орієнтування, а згодом на її основі утворилася всесоюзна федерація орієнтування), входили представники 15 республік радянської імперії, що займала шосту частину суші з 250-мільйонним населенням. На цю комісію покладалося керівництво новим видом спорту, вона була повним законодавцем в цій області і могла, використовуючи величезні фінансові і матеріальні можливості системи туризму, успішно вирішувати питання його розвитку.



Хто приймав участь у тих Перших Всесоюзних змаганнях?
Серед 30 команд-учасниць були збірні команди Москви та Ленінграду, всіх "союзних" республік (крім Таджикистану і Туркменії), росію представляли команди десяти найбільших регіонів. Від України, крім збірної, ще були команди Києва та Одеси. Окремо виступала й армійська збірна. У кожній команді було по п'ять чоловіків і жінок не молодших 19-ти років і по одному представнику. Приїхали судді, функціонери, керівники, всього – майже 400 чоловік. 
 Як ви думаєте, чому для проведення цього заходу вибрали саме Закарпаття?

 Ну, я на тих змаганнях займав скромну посаду помічника начальника дистанції, 
то ж про справжні мотиви вибору можу лише здогадуватися. 
               Здається, відповідь є  у "Програмці", випущеної до змагань. 
Читаємо (мовою оригіналу): - "Многие тысячи трудящихся со всех концов нашей 
великой Родины ежегодно путешествуют по Закарпатью. Их можно встретить высоко 
в горах и в благодатных долинах, у высокогорных озер и на берегах быстротечных рек,
 в дремучих лесах и на колхозных полонинах. Кто теперь не знает красавицу Говерлу 
и богатыря Петроса, изумрудного Синевирского озера и стремительной Тисы, радостных
городов и утопающих в садах колхозных сёл? Всё здесь радует глаз и с каждым днём 
хорошеет, как хорошеет вся наша Родина, идущая по пути строительства коммунизма.
Туристические возможности Закарпатья поистине безграничны. Они удовлетворяют новичков, впервые вступивших на туристическую тропу, и бывалых туристов, безусую молодежь и людей преклонного возраста… А  сложный, резко пересеченный рельеф местности доставляет большое удовольствие любителям туристского спортивного ориентирования. Не случайно, поэтому, первые в нашей стране Всесоюзные туристские соревнования по ориентированию проводятся здесь на отрогах южных склонов Карпат…" 

Існує думка, що рівень учасників був невисоким – адже змагання були першими, та ще й називалися туристичними. Ви згодні?

Звісно ж, ні. Так, змагання, що з 11 до 15 жовтня 1963 року проходили неподалік від Ужгороду, справді були першими, що зібрали таке широке представництво і називалися Всесоюзними змаганнями з туристського орієнтування. І, згідно з документами, що регламентували допуск до них,  змагалися на них "найдосвідченіші з туристів". Учасники Всесоюзних змагань повинні були мати значки "Турист СРСР" не нижче II ступеню, тобто володіти досвідом участі у складних багатоденних походах. Ну, а як у складних походах, що проводилися, як правило, у тайзі чи важкодоступних горах, можна було обійтися без навичок орієнтування? Тоді ж не було ні супутникових карт, ні GPS. Тактичний досвід, інтуїція і вміння тримати точний азимут були основним озброєнням спортсменів того часу.
 До того ж, у міжсезоння, починаючи з 50-х років проводилося чимало різноманітних туристичних змагань, на яких в тій чи іншій мірі було присутнє орієнтування, правда – як командний вид. Свідченням зростання популярності цієї форми туристських змагань може служити той факт, що, наприклад,  у російському Ленінграді (нинішньому Санкт-Петербурзі), в літньому сезоні 1962 року відбулося 28 змагань по орієнтуванню, в зимовому сезоні 1962 року – 20 змагань. На ці старти в загальній складності вийшло кілька тисяч спортсменів.
Ну, і зважте на те, що у республіках Балтії з орієнтуванням познайомилися ще у "дорадянський" період. Естонці, для прикладу, свої перші змагання провели у 1926 році, латвійці – у 1936, а в 1959 році створили республіканську федерацію. Вони вже тоді активно використовували під час тренувань кросову підготовку. В Ужгород поїхали спортсмени, що показали кращі результати з загальнофізичної та технічної підготовки, пройшли систему відбіркових та контрольних змагань.
Хоча, безперечно, команди республік Кавказу у плані майстерності значно поступалися "європейцям", а збірні республік Середньої Азії, "були на висоті" за рахунок представників слов'янської діаспори та геологів. Вони виходили на старт обвішані "спорядженням": олівець на ниточці, лінійка, транспортир (будувати "зарубки" на орієнтири), фанерний планшет для карти. Комплект доповнював військовий компас Адріанова, що зазвичай кріпився на руці ремінцем, як годинник. Щоб привести такий компас в дію, треба було витягнути фіксатор і звільнити стрілку. У балтійських учасників в руках був тільки прозорий планшет-тека і закордонний спеціальний спортивний рідинний компас.
 А як щодо правил?

У 1961 році в місті Тарту відбулася всесоюзна методична конференція, на якій під керівництвом естонського педагога Ендела Ізопа, на основі естонських правил, були розроблені перші всесоюзні Правила змагань з орієнтування на місцевості, як, не зовсім вдало і точно, став називатися узаконений пізніше новий вид спорту. Цими правилами вперше передбачалася проведення змагань за новою формулою – з індивідуальним проходженням траси. Згоду на це від керівництва туризмом було отримано з великими труднощами, так як вихід в ліс поодиночних туристів суперечив основним принципам туристської безпеки.
 Перед початком змагань в Ужгороді було проведено всесоюзний семінар суддів, загальне керівництво яким здійснювала Гертруда  Васильєва з Ленінграду, співавторка перших "Правил…", до речі, у 1972 році, вона ж, першою в росії, захистила дисертацію з підготовки спортсменів-орієнтувальників.
У суддівській колегії були в основному москвичі, ленінградці, представники балтійських республік. Головний суддя москвич Володимир Пічугін мав чотирьох заступників, двоє з яких – Володимир Кудрявцев (голова Центральної секції орієнтування) та А. Колєсніков (заступник по дистанціях) – також були з Москви; по одному з Києва – Володимир Нікольський та Ленінграду – Гертруда  Васильєва. Ленінградці Анатолій Муравйов і Олексій Григоренко готували в Ужгороді траси по збільшених до масштабу 1:25000 і "трошки" уточнених фотокопіях з топографічної карти Чехословацької  Республіки випущеної ще у 30-ті роки (ČSR 1:75000, Země Podkarpatoruská, лист 4569 - Seredně). В різних суддівських службах працювали їх земляки Анатолій Окінчіц, Надія Григоренко і Нікіта Благово. 
 Було серед суддів і чимало закарпатців. Так головним секретарем змагань працював мукачівець Золтан Пинзелик, помічником головного судді змагань з обладнання був ужгородець Олександр Вантюх, головним лікарем – Августин Шпеник, на інших посадах – Олександр Сарваш, Кароль Яновчик, Олександр Дужак, Павло Карцуб, Ярослав Гайніш, Леонід Добра, Василь Подгорський та багато інших.    
І як проходили змагання?

12 жовтня 1963 року, після урочистого відкриття змагань поблизу Невицького замку, на східних схилах гори Плішка були розіграні перші нагороди чемпіонату.
А організатори не ризикували, відпускаючи спортсменів буквально за два кроки від державного кордону? Раптом хтось би вирішив "обрати свободу" і дриманув  через залізний паркан на Захід (за часів радянського режиму вся країна від сходу і до заходу була оточена по кордону двометрової висоти парканом з колючого дроту)?

Думаю, все було під надійним контролем. Заступник головного судді киянин Нікольський був військовим – полковником. Прикордонники стояли на кожному кроці. Першим номером програми були старти на  маркованій (розміченій) трасі. Це виглядає дивним для сучасних орієнтувальників, але в ті часи цей вид змагань був дуже популярним. Поясню: на старті учасники отримували карту без вказаної дистанції, а потім, рухаючись строго по розмітці, повинні були вказувати на карті за допомогою проколу шпилькою місце розташування контрольних пунктів, що зустрічалися на шляху. За неточне нанесення КП до часу проходження дистанції додавалися штрафні хвилини: за кожний, крім першого, міліметр помилки (це 25 метрів у масштабі карти) додавалися дві хвилини штрафу. Тож чим більшою була помилка, тим більший ви отримували штраф.

1963 р. На фінішній галявині в урочищі Поташня

Стартували учасники біля лісництва у селі Кам'яниця Ужгородського району, а фінішували в урочищі Поташня, що знаходиться західніше від села Ворочева Перечинського району. Тільки розписавшись на старті за видану їм карту, спортсмени вперше отримували уявлення про місцевість. Довжина чоловічої дистанції була 12 кілометрів, що проходили через 9 КП, набір висоти перевищував 400 метрів. Траса була настільки складною для орієнтування, що деякі туристи-тихоходи помітно потіснили відносно прудконогих прибалтів, які були куди ближчими до спорту. Швидше за всіх, за 1 годину 28 хвилин та 8 секунд, трасу подолав Родріго Славіньш з Латвії, але, отримавши майже півтори години (1:24) штрафу (!), зайняв лише п'яте місце. А переміг естонець Мадіс Аруя – він бігав на 3 з гаком хвилини довше Славіньша, але штраф мав "скромніший" – "всього" 54 хвилини. Срібним призером став ленінградець Олександр Котов, бронзовим – Гедімінас Юшка з Литви. Кращий з українців – киянин Борис Леві – фінішував восьмим.
У жінок штрафи були меншими: у двох були навіть нулі, у решти, що потрапили в першу десятку, від 14 до 40 хвилин. А виграла змагання Віта Штароліте з Литви. Восьмикілометрову трасу вона подолала за 1:19.37 і отримала 14 хвилин штрафу. Всі її подруги по команді були в "десятці" (М.Гаусманайте, Н.Кондрашева, Б.Вайніте – 2-4 місця, В. Алюліте – ​​8-ма). Киянка Олена Смирнова показала шостий результат.
Після дня перепочинку, який учасники використали для екскурсій по Закарпаттю, 14 жовтня були розіграні чемпіонські звання на трасі в заданому напрямку. Дистанція проходила від села Худльово через ліс до Деренівки, фініш розміщувався на мальовничій галявині, де зараз розташований санаторій "Термал Стар".
Цікаво, що високі організатори побоялися випускати в ліс учасників по одному – раптом заблукає хто-небудь, відповідати тоді кому? Тож випускали їх на дистанцію парами (так звані змагання "патрулів"). Була і ще одна міра безпеки: кожен учасник зобов'язаний був мати "аварійний комплект" – засоби першої допомоги. Все необхідне учасники укладали в сумочку або рюкзак, яку закріплювали на спині або на поясі. На фініші "аварійний комплект" перевіряли судді. Відмітку на КП робили контролери. 
У чоловіків на дванадцятикілометровій дистанції перемогла естонська пара Арне Ківістік – Рейн Тинурі, випередивши найближчих конкурентів – латвійців (Ліціс – Г.Оступс) на 22 хвилини. Литовці (В.Янушкис – Г.Юшка) зайняли третє місце. У змаганнях серед жінок чемпіонками також став естонський дует Майре Яанре та Майре Мільян, срібні медалі вибороли Лідія Філіна і Надія Марєєва з Ленінграду, бронзові – Огнєва та Жданова з Бурятської АРСР.
Кращою з українських була пара Олена Смирнова – Любов Черниш серед жінок (9 місце) та пара Віталій Горобець – В'ячеслав Смирнов серед чоловіків (10 місце).

А що входило у ваші обов'язки як судді?

На змагання мене запросив один з членів оргкомітету Олександр Сарваш – голова атестаційної комісії Закарпатської облради з туризму. Я був помічником начальника дистанції Рейна Вяльбе з Естонії: першого дня допомагав розмічати трасу, другого – контролював солдат, що охороняли контрольні пункти.
Згадується кумедний випадок, що трапився під час змагань: зустрів спортсменів з Вірменії, що блукали на трасі. Побачивши мене зраділи:  "Послухай, кажуть, бачимо, що ти місцевий – допоможи знайти КП! А ми тобі віддячимо!" – і виймають з рюкзака пляшку марочного коньяку "Арарат". Пояснюю їм, що суддя, що не маю права допомагати. Питають: – "А азербайджанці вже пробігали? Ні? А грузини? Теж ні!?! О, то ми – лідери?" – і радісно побігли далі. Тож до "аварійного комплекту" деяких учасників входили і такі нетрадиційні засоби першої допомоги.  
Пам'ятаю, що після фінішу, збуджені враженнями учасники були переповнені переважно позитивними емоціями. В очікуванні приходу своїх товаришів, що знаходилися ще на дистанції, багато хто з них розпалював вогнища і навколо них, як у турпоході – з гітарою, обговорювали перипетії змагань.
До речі, у музеї Закарпатського центру туризму, краєзнавства, екскурсій і спорту учнівської молоді зберігаються унікальні фотографії з тих змагань, що їх зробив ужгородський фотокореспондент Олег Без'язичний, оригінальні карти з дистанціями та інші раритети.
Щодо командних результатів, то абсолютну більшість нагород перших Всесоюзних змагань вибороли спортсмени Балтійських республік – Литви, Естонії і Латвії, які перемогли й у загальнокомандному заліку. Збірна України, пропустивши поперед себе команди Ленінграду і Москви, зайняла шосте місце. 
Дуже давно це було, п'ятдесят років тому. І карти, і компаси, і дистанції були зовсім іншими, ніж зараз. Але та подія пам'ятається міцно, все життя.
Проведення Всесоюзних змагань дало різкий поштовх розвитку орієнтування в країні, в тому числі і серед дітей. У палацах і будинках школярів, при дитячих екскурсійно-туристських станціях стали відкривати гуртки юних орієнтувальників, проводити матчеві зустрічі збірних команд.
Вже 7 травня 1966 року орієнтування, як окремий вид спорту, було включено до Єдиної Всесоюзної спортивної класифікації і переможцям та призерам Всесоюзних змагань почали присвоювати звання Майстра спорту.
У 1979 році спортивне орієнтування в колишньому СРСР перейшло з підпорядкування туристичним організаціям до системи спорткомітетів і з того часу це є повноцінний, самостійний, популярний вид спорту. А від жовтня 1963 тепер ведеться відлік офіційного народження на теренах СРСР нового виду спорту – спортивного орієнтування.


Записав Олександр Цепурдей
Автор фотографій з прес-конференції Дмитро Свирид;
автор історичних фотографій – Олег Без'язичний
Також про це дивіться тут

Немає коментарів:

Дописати коментар