14.09.17

Вільям Галлай - зірка закарпатського спорту



Вільям Галлай під час навчання у ЛІФК

Мукачівець Вільям Галлай – один з найяскравіших спортсменів в історії Закарпаття. 

Ще навчаючись у Мукачівській СШ №1, він став призером першості України з легкої атлетики. А під час навчання у Львівському інституті фізкультури, захопився фехтуванням і вже з 1951 року виступав за збірну України. Регулярно виступав у фіналах всесоюзних чемпіонатів, у 1957 став чемпіоном України та Центральної ради спорттовариства “Буревісник”, наступного року – у складі збірної України – чемпіоном СРСР. Виступаючи за збірну шість років поспіль був призером всесоюзних чемпіонатів, кандидатом до збірної СРСР, учасником і призером багатьох міжнародних змагань. В його активі перемоги над чотириразовим чемпіоном світу, олімпійським чемпіоном французом К.Д’Оріоля, чемпіоном світу та Олімпійських ігор італійцем Е.Манджаротті… Був бронзовим призером Всесоюзної спартакіади 1959 року. Викладав на Всесоюзних зборах тренерів, тренував команди Литви та Казахстану, очолював збірну Закарпаття та Мукачівський спорткомітет.
В.Галай - викладач Всесоюзних зборів тренерів, якими керував його наставник Вадим Андрієвський
я
Кращі рапіристи  СРСР 50-х років, багаторазові призери всесоюзних змагань та члени збірної команди України киянин Юлен Уралов (учасник Олімпійських ігор 1952 року, чемпіон СРСР 1952-53, срібний призер 1955), Віталій Колесніков (Львів, чемпіон СРСР 1955-57, срібний призер 1954, чемпіон України 1952, 1954-56 рр., заслужений тренер України, ), Вільям Галлай (Мукачево), Євген Рюмін (Львів, чемпіон Всесвітньої Універсіади 1959 та чемпіон світу 1962) і харків’янин Генріх (Геннадій – так звали його на змаганнях) Водовозов (чемпіон Спартакіади народів СРСР, 10 років у збірній СРСР 60-70-х років, заслужений тренер України)
а
Один з кращих учнів В.Галлая, випускник Мукачівської СШ №1 Олександр Дегтярьов
а
Займався фехтуванням й інший випускник СШ №1 50-х років - Олександр Цепурдей, пізніше доцент одного з українських Вишів

а
В. Галлай у колі юних спортсменів

08.02.17

Знай історію свого краю!



Гуртківці Мукачіського  КСО "Товариш" на горі Плай над Волівцем

Хочете щоби ваші діти розширили свої знання з географії та історії рідного краю, одночасно й зміцніли здоров’я та росли патріотами? Долучить їх до занять туризмом і краєзнавством! Адже наша минувшина вельми різноманітна і надзвичайно цікава. Ось, для прикладу, цей рік оголошений Президентом роком Української революції 1917-1921 років. 22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві посол Західноукраїнської Народної Республіки Лонгін Цегельський передав грамоту Національної Ради Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною голові Директорії Володимиру Винниченку. Після урочистого проголошення злуки відбувся військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли.
Гуртківці Мукачівського клубу спортивного орієнтування Товариш дослідили зв’язок між тими подіями і Закарпаттям.
Катерина Цепурдей: - Ми досліджували бойовий шлях Легіону українських січових стрільців на Закарпатті. Знайшли історичні праці та джерела, що були опубліковані у міжвоєнний період, спогади учасників. Іван Чмола під час Першої світової війни був сотником – командиром одного з підрозділів, який стримував наступ російської імператорської армії під Абранкою і Підполоззям, у Збинах та Жденієві. 


Для себе я відкрила багато нового. Дізналася, що до Легіону, який з вересня 1914 проходив вишкіл на Мукачівщині у селах Страбичово і Горонда, входили лише добровольці, абсолютна більшість стрільців була учнями або студентами у віці до 22 років. Повна аналогія з сьогоденням: і зараз у перших рядах захисників України молодь і добровольці.
Олексій Шорін: - У чистоті помислів добровольців, їхніх патріотизмі, бажанні вибороти для України державну незалежність сумніватися не приходиться.
Одна із дівчат–добровольців, студентка філософського факультету університету в Граці Софія Галечко у своєму щоденнику 11 вересня 1914 р. зазначала: - Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодування, примусові мандри по Мункачу від 3-ї ночі до 8-ї ранку та приїзд до Ґоронди... Мої мрії здійснилися – я працюю для України, йду кувати кращу долю... Кинула я книжки, науку, старий спокійний Грац, забула про рідню, про іспити й увесь світ... Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зігріє своїм вогнем? Завтра, позавтра може підемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаємо. Що там! Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях – вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки і діла”.


Людмила Калчева: Влітку ми ходили у багатоденний похід Бескидами, пішки пройшли з Ужка до Сваляви, місцями, де набували військового досвіду підрозділи юних стрільців. На Ужоцькому перевалі українці прийняли бойові хрестини: понад 7 годин сотня Осипа Семенюка, разом з іншими частинами стримувала наступ росіян. Стрільці відходили з поля бою останніми, вже тоді, коли ворог обійшов їх з усіх боків.
 Наступного дня москалі перейшли галицько-мадярську границю між Климцем і Вербяжем (Верб’яж) та атакували сотню Дідушка у Ракочі Шаляс (так угорці називали село Завадка) і Верецьких (Нижні Ворота). Сотня вдержалася на становищах до вечора й завзято боронила Верецькі обабіч дороги. Жертви бою були: 10 убитих, 11 ранених, 8 потрапило в полон - записано у хроніці УСС.


У Бескидах й досі можна зустріти чимало слідів тієї війни. Гори Ближня, Старостина, Листкованя, Нондаг, Пікуй, перевали Кут, Хрести та Руський Путь, які ми подолали у поході, оперезані траншеями та залишками бліндажів. 
Саме українські стрільці, образно висловлюючись, були оком фронту: проводили розвідку, слідкували за переміщеннями супротивника. Вони заходили у далекі тили ворога, нищили обози, нападали на менші підрозділи російського війська і нерідко добували відомості, які викликали справжнє захоплення у командирів.
Олександр Ткачук: - Мене найбільш вразили спогади учасників зимового переходу по Боржаві. Зима 1915 року, як і цьогорічна, була тривалою і сніжною, багатою на несподівані відлиги протягом дня і жорстокі морози, що вночі досягали до -30о. На фронті не вистачало харчів і боєприпасів. На передовій діяла заборона на розпалювання багать, тож від морозу, хвороб і голоду загинуло не менше бійців, ніж від куль, багнетів чи ворожої артилерії. З-за холоду часом навіть не спрацьовували затвори у гвинтівок і це означало, що у багатьох сутичках з ворогом переможців визначали буквально на багнетах.
Ось як описують ті події їх безпосередні учасники: - В Мальмоші (Стройне) стрінула ся сотня Дудинського з сотнею Чмоли і Горуком. У Зайго (Дусино) застали отамана Коссака і сотню Букшованого. 
Ввечері відбулося в Зайго нагородження. Генерал Р.Дрда вручив сотникові срібну медаль І класу і прийняв парад УССусів.
По закінченні урочистостей дістали дві сотні наказ відійти 17 грудня на лісничівку Баляйті, де сотня Дудинського мала залишитися, а сотня Букшованого повинна була піти дальше до лісничівки на вершині гори Зеньова (1367 м, на південно-західному ребрі Стою).
Дорога була незвичайно важкою. Харчі везли на в’ючних конях. Сотні прийшли на місце пізно ввечері і заночували в просторій стайні побіч лісничівки графа Шенборна. Наступного дня стрільці намагалися пройти далі, однак з-за страшної завірюхи у високих горах завернули. 19 грудня, коли настала гарна погода, сотня Букшованого відійшла через Стой (1679 м) на Боржаву. На горах лежав скрізь глибокий сніг. 20 грудня пішла сотня Дудинського у страшну завірюху на гору Плай над Воловцем, де вже застала 129 бригаду. Опісля прийшли туди сотні Чмоли і Носковського і всі розмістилися разом з іншими австрійськими відділами у стайнях двох сусідніх лісничівках графа Шенборна. Того ж дня сотня Букшованого вже брала участь у наступі на село Зуґо (Гукливе). 
Наступного дня атаку на Зуґо повторили. Сотні Букшованого і Носковського під проводом Коссака атакували на лівому фланзі. Стрільці Дудинського стояли на правим крилі. Сотня Чмоли, ведена Горуком, дістала приказ піти до Волівця. Москалі були у великій перевазі. Армія відступила, а сотні, втративши чимало бійців, 22 грудня відійшли назад на гору Плай до лісничівок.

         З 23 грудня стрілецькі сотні тримали оборону на Плаю і Темнатику, поперемінно несли патрульну службу і висилали розвідку. 1 січня з Боржави стрільці спустилися на станцію Занька і відійшли до Сваляви

Яна Брунцвик: - Після впертих і завзятих боїв січові стрільці були відведені до сіл Ізвор (Родниківка), Сарвашкут (Оленьово), Дицьковиця, (нині частина Поляни) і Кіралісалляч (Солочин), де дістали частковий відпочинок на Різдвяні Свята. Та вже 8 січня відійшла сотня Букшованого зі сотнею Носковського до Порошки (Порошково), а на другий день до Туріямезе (Тур'я Поляна), звідки виконували розвідчу службу в сторону Гавашкес (Люта) і Збуня (Збини). 
23 січня у Карпатах розпочався австро-німецький наступ. Після кількаденних боїв союзники зломили оборону царських військ і тим самим відкинули ворога поза межі Закарпаття на Галичину. 

Ніна Цепурдей: - Неодноразово був на Закарпатті і Лонгін Цегельський, якому 22 січня 1919 року у Києві була надана честь зачитати Акт злуки українських земель. Як член Бойової управи січових стрільців він приїжджав до Мукачева, де у Варпаланці знаходилися штаб Легіону і Кіш – його навчальна частина. Збереглося фото від 11 травня 1915 року, де Л. Цегельський промовляє до стрільців на терасі Мукачівського замку. Ми відвідали Паланок під час канікул і знайшли місце того мітингу – це відбувалося на західному бастіоні замку.
Валерія Смочко: - Вважаю, краєзнавство – це цікаво і корисно. Під час канікул ми загартовували своє тіло у походах засніженими горами, а дух – пізнавальними лекціями. У День Соборності згадали всіх, хто віддав своє життя, захищаючи нашу Батьківщину. Українські січові стрільці, як і сучасні герої України, захоплюють своєю хоробрістю та силою духу!

02.08.16

Костянтин Сас: у витоків спортивного орієнтування на Закарпатті



Нещодавно (стаття опублікована 6.02.2016) в Ужгороді вже вдесяте пройшли відкриті іменні змагання зі спортивного орієнтування, присвячені відомому організатору дитячого туризму і спортивного орієнтування на Закарпатті Костянтину Федоровичу Сасу. На думку фахівців, саме його ентузіазм та відданість справі надали цим видам спорту в області потужний імпульс.
Так, для прикладу, Степан Слуцький був одним з найкращих спортивних картографів України, створював карти для змагань в Угорщині, Австрії та США, а зараз є головним редактором україномовної газети “Національна Трибуна – Шлях Перемоги” – тижневика української громади в США, Петро Сарваш став головним архітектором Ужгороду, кандидат фізико-математичних наук Тетяна Попик викладає в УжНУ, а Олександр Цепурдей, створивши у Мукачеві клуб спортивного орієнтування, виховав 14 майстрів спорту, очолював збірні команди України…

Серед регалій Костянтина Федоровича – звання Відмінника народної освіти, судді Республіканської категорії, звання Почесного працівника туризму України та Почесного члена Федерації спортивного орієнтування України. Також він нагороджений нагрудним знаком «За активну роботу з розвитку туризму і екскурсій» та знаком Міністерства освіти і науки України «Софія Русова».
Зараз Костянтин Сас, якому цього місяця виповнюється 80 років, продовжує ділитися своїми знаннями з юними ужгородцям, працюючи керівником гуртку.

Пропонуємо вам інтерв’ю з цією неординарною людиною.
-                     Костянтине Федоровичу, ви народилися в Ужгороді ще за «чехословацького» періоду, пережили угорську анексію та вигнання фашистських окупантів з території Закарпаття, чи пам’ятаєте ви щось про ті події?
-                     Я народився 14 лютого 1936-го року, тож, звісно, пам’ятаю про той період небагато. У1939-му ми жили в Ублі, де тато був вчителем у народній школі. З мамою, яка працювала продавщицею у взуттєвій крамниці «Сікто-Батя» в ужгородському Пасажі, вони одружилися у 1933-му.
В Ублі ми мешкали у вчительській квартирі при школі. Пам’ятаю, як влітку 1941-го через село в напрямку Ужоцького перевалу проходили німці – їхали вантажівками, конями везли гармати. Ночувати зупинялися в нашій школі. Нікого не чіпали – адже Угорське королівство, до складу якого тоді входило Закарпаття, було союзником, навіть роздавали консерви, шоколад. Правда, уходячи, переловили і увезли в мішках всіх наших курей… Казали «Дранг нах остен» - лише пізніше я дізнався про зміст цього виразу.
Коли у березні 1944 знов увійшли до села були вже злими, адже відступали. Після їх уходу шкільна прибиральниця знайшла в пічці підозрілий предмет. Викликали саперів-угорців, виявилося – міна. Замінували й людські городи, декілька селян підірвалося, збираючи картоплю та кукурудзу. Коли вже фронт наблизився до перевалів, тато посадив нас – чотирьох синів та дружину на підводи і ми переїхали до Ужгороду до маминого батька.
В Ужгороді ми жили на Вашартирі – на базарній площі, що знаходилася позаду лікарні (тепер на тому місці вулиця Льва Толстого з’єднується з площею Богдана Хмельницького). 12 чоловік у невеличкому двокімнатному будиночку. Тата, якого вважали неблагонадійним за його проукраїнські погляди, угорці до війська не брали, але у липні мобілізували до трудового табору – «мункосазоду» – де він брав участь у будівництві оборонних укріплень.
1944, взірваний міст в Ужгороді
Якихось серйозних боїв за Ужгород у жовтні не було. Пам’ятаю, зранку ми прокинулися від кількох потужних вибухів, від яких повилітали шибки в вікнах. Це німці, відступаючи, підірвали всі три міських мости. Під вечір в нашому будинку зупинився на нічліг підрозділ червоноармійців – офіцер та 9-10 солдатів. Прийшли голодні, в обмотках, що виглядали звичайним ганчір’ям, а деякі були майже босі, але всі з автоматами ППШ. Спати розмістилися на веранді. Просили лише вина. Не знали як розкрити бочки, тож розбили їх багнетами і пили касками. Зранку не могли прокинутися, тоді офіцер вистрелив у повітря й підіймав їх стусанами. Я стояв біля воріт і все бачив: були такими п’яними, що не могли встояти на ногах. Один з них, падаючи, випадково схопився за зборю і автомат вистрелив! Поцілив у свого товариша. Труп закопали саперними лопатками на базарному смітнику неподалік і пішли вбрід через Уж в район аеропорту, звідки чулася стрілянина.
Ще майже місяць потому гуркіт гармат було чути зі сторони Чопу й Собранців. 
-       Все своє життя ви присвятили розвитку дитячого туризму і орієнтування. Звідки це? Може спадкове? Ваші батьки займалися спортом?
-                     Мій батько походив з Косовської Поляни, до війни був активним членом культурно-освітнього товариства «Просвіта», виступав у драмгуртку, займався танцями. Пізніше навчався у Мукачівській торговій академії та вчительській семінарії в Ужгороді, після закінчення працював народним вчителем у Воловому (тепер це Міжгір’я), Старому Давидкові та Ублі. Звісно, у вільний час водив нас у гори.
Певне відношення до спорту мав батьків двоюрідний брат Дмитро Павлович Сас: у 1947-1952 роках, після сталінських концтаборів та служби льотчиком-винищувачем у чехословацькому авіаційному полку, він очолював Закарпатський обласний комітет з фізичної культури і спорту. Жив в Ужгороді у нас вдома.
1954 р. Студенти УжДУ. Третій зліва К.Сас
Я ж у 1953 році закінчив Ужгородську СШ №1. Опісля навчався в Ужгородському державному університеті, отримав кваліфікацію вчителя біології та хімії. Під час навчання займався легкою атлетикою, волейболом та найбільше мене приваблював туризм. Дотепер пам’ятаю участь у студентській Карпатіаді: ми тоді пішки пройшли горами від Рахова до Ужка.
1955 р. Карпатіада, Рахів
 
1955 р. Горгани. Другий зліва К.Сас
Після закінчення вишу за розподіленням мене направили на Воловеччину до Жденіївської середньої школи. Звідти по вихідним я щотижня горами вирушав до Ужгороду: пішки через полонину Рівну доходив до Турічок, де сідав на автобус і ввечері ще встигав на танці до Будинку офіцерів…
Пізніше перевівся педагогом-вихователем до санаторію «Малятко» в Оноківцях. Одночасно відвідував курси інструкторів при Ужгородському клубі туристів, а у канікули працював інструктором на туристичній базі при ДЕТС в Ужгороді.
Кінець 50-х років, Ужгород. Колона юних туристів Закарпатської облДЕТС прямує на першотравневу демонстрацію від новозбудованого приміщення станції




         У березні 1964 тодішній директор обласної дитячої екскурсійно-туристичної станції Євген Угрюмов запросив мене на роботу керівником гуртків. Вже в червні того ж року мене призначили завучем ДТЕС, а пізніше довірили організаційно-масовий відділ. З листопада 1982, після призначення директором обласної станції юних туристів Володимира Чепи, я став заступником директора з навчальної роботи. 
-       Мабуть, саме Ви, як ніхто інший, найкраще пам’ятаєте про перші кроки спортивного орієнтування на Закарпатті.
-       Орієнтування, як спеціальний засіб у командній підготовці туристів, було у нас відомо ще з 50-х років минулого століття. У 1962 – на Перших обласних туристичних змаганнях – дистанцію учасники вже долали самостійно. А в жовтні наступного року на Закарпатті було проведено Перші Всесоюзні змагання. Я, з подачі свого хорошого друга Олександра Сарваша, який входив до оргкомітету, був на тих змаганнях помічником начальника дистанції Рейна Вяльбе з Естонії.
60-ті роки - обласні змагання у с. Поляна Свалявського району
Здавалося, що все це дасть поштовх в масовому розвитку нового виду спорту в області. Але у нас не було кадрів, тренерів з орієнтування, потрібно було їх готувати. На протязі наступних 4-5 років обласна дитяча екскурсійно-туристська станція, разом з обласною Радою з туризму, на семінарах і зборах готували туристських організаторів, інструкторів та суддів з туризму для роботи в школах і позашкільних установах. 
-       Згадаєте декілька прізвищ?
У 1967 я вже був головою колегії суддів та заступником голови обласної комісії зі зльотів та змагань, яку очолював суддя Республіканської категорії Олександр Вантюх. Найактивнішими тоді були ужгородці Павло Карцуб, Янош Ордоді, Георгій Лавришин, Микола Пономаренко, В.Штих, М.Фельцан (секретар комісії) та Золтан Пинзелик з Мукачева. Головою тренерської ради був мукачівець Войтех Бігарі, якому допомагали Ласло Качур, Юрій Терпай, А. Бабиченко та Даніел Біро з Великого Березного. 
1969 р. Збірна Закарпаття на Республіканському туристському зльоті школярів, що проходив на перевалі Уклин.

У 1969 році до наших вихованців прийшли перші успіхи: моя учениця Маргарита Кіяк стала призеркою Всеукраїнських змагань, а мукачівець Юрій Голміц, учень Золтана Пинзелика, став переможцем змагань з орієнтування, що проходили під час ХІ Республіканського зльоту юних туристів-краєзнавців на перевалі Уклин.
27-28 вересня 1969 року збірна команда школярів Ужгороду (тренер К.Сас) перемогла у Пущі-Водиці у відкритій першості Києва зі спортивного орієнтування на Приз столичного палацу піонерів. Друге місце зайняла команда турклубу «Меридіан», на третьому – клуб «КОШ».

Київ, 28 вересня 1969 - команда  переможців: стоять Михайло Вукста, Любов Голубка, Маргарита Кіяк, Ольга Тимохова, Наталія Киковець, сидять Василь Юн, Михайло Мадяр, Мирон Фейка, Василь Сейковський та Олександр Свида.

Але якісного прориву не відбулося, область все ще продовжувала знаходитися серед аутсайдерів вітчизняного орієнтування. Пам’ятаю, в червні того ж 1969 року у Невицькому проходили змагання з участю команд з Латвії і Львова. В них приймали участь три з половиною сотні школярів зі всіх районів Закарпаття, а кращі результати у всіх групах показали учні рижаніна  Юріса Жилки: в старшій групі перемогли Майя Земнице і Айварс Тимошкінс, в молодшій – Лігіта Рочане і Гатис Страдс. Серед закарпатців найкраще тоді виступили учні з Ужгороду, Ужгородського району й Мукачева. Чемпіонами Закарпаття стали ужгородці: серед старших дівчат Ольга Тімохова, а серед хлопців – Олег Зацаринний. Серед молодших у так званій гонці патрулів (бігали парами) переможцями серед дівчат стали Наталія Кіковець та Марія Кирлик з Ужгороду, а серед хлопців – Михайло Булина і Віктор Гедеон з села Лінці Ужгородського району. Але у порівнянні закарпатців з латвійцями була разючою перевага рижан і в технічній, й у фізичній підготовці. У спільному протоколі результатів наші чемпіони зайняли б лише 6 і 7 місця відповідно, і це при тому, що на відміну від закарпатців латиші змагалися на незнайомій і незвичній для себе гірській місцевості. У чому ж полягали причини такого відставання наших? Та все було вочевидь: вже тоді у маленькій Латвії, населення якої лише вдвічі більше за Закарпаття, цим видом спорту регулярно займалися тисячі учнів. Там щотижня проводилися  різноманітні змагання, а збірні школярів вже тоді регулярно виїжджали й закордон. Для порівняння – перші виїзди закарпатських орієнтувальників за межі країни сталися лише наприкінці 80-х.  
Були на Закарпатті й свої, особливі причини, що стримували розвиток цього виду спорту. У 1970 році, коли мене обрали головою бюро обласної секції орієнтування (прообразу нинішньої федерації), вздовж всього державного кордону СРСР запровадили режим прикордонної зони, право на входження до якої отримували лише мешканці даної території. Тож чимало районів, які до того ми активно використовували для проведення змагань, стали недоступними. Весь картографічний матеріал тоді зберігався у сейфах Облради з туризму і мав гриф «для службового використання» (цей процес суворо контролювало КДБ). Після закінчення змагань використані карти спеціальною комісією знищувалися. До слова: спортивний сезон 1970 року був практично зірваний – з-за епідемії холери в країні заборонили проведення всіх змагань, деякі міста були повністю заблоковані армією – ні в’їхати, ні виїхати із них під час епідемії не дозволяли…
На чолі збірної команди Закарпаття (у центрі у білих футболках) на Республіканських змаганнях 1971 р. в Житомирській області. Праворуч (у білих костюмах) - збірна команда Дніпропетровської області.
Моїм заступником в бюро обласної секції був співробітник Ужгородського університету Петро Назаренко, тренерську раду очолювали Войтех Бігарі та Василь Вукстич – кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Інституту електронної фізики Національної академії наук, суддівською комісією керував Август Шпеник.
На початку 70-х років в області з дітьми працювало вже 8 тренерів – керівників гуртків, які вчили учнів навичкам орієнтування: в Мукачеві з 1965 при Будинку піонерів з учнями третьої, п’ятої та двадцятої шкіл займався Войтех Бігарі, в селі Поляна Свалявського району з 1965 Михайло Кондреа – вчитель фізвиховання; в Хусті з 1968 дітей тренував вчитель географії СШ №3 Олександр Анішинець; у Великому Березному з 1969 – Данієл Біро, лікар школи-інтернату; у Невицькому з 1970 Марія Івашкович – вчитель фізвиховання восьмирічної школи;  у Перечині з 1971 Василь Онуфер – тренер ДЮСШ; у Берегові з 1972 Василь Калабішка з Будинку піонерів. В моїй секції при облДЕТС найактивнішими були учні з другої, четвертої та сьомої шкіл Ужгорода.
1980 р. обласні змагання у Невицькому
Як підсумок 70-х років: на обласних змаганнях декілька десятків спортсменів виконали норматив першого спортивного розряду, двом суддям було присвоєно Республіканську категорію. Найбільшим досягненням того періоду було друге місце працівниці Ужгородського машзаводу Ганни Іоніної на Республіканських змаганнях спорттовариства «Спартак», що проходили у 1974 році в Севєродонецьку та третє місце в естафеті на VIII Республіканських літніх змаганнях у Ворошиловграді, що його вибороли мої учні Марія Вукста і Василь Юн.
Серед активних суддів на обласних змаганнях того періоду, крім вищезгаданих, були мої учні й колеги брати Василь і Мирон Фейки, Василь Сейковський, Павло Павлій, Василь Легеза, Наталія Тарахонич, Володимир Мудрий, Іван Роман, Сергій Лакіза, Василь Павлишин, Любов Костильова… Мене ж декілька разів відряджали для суддівства Всеукраїнських  змагань, а в липні 1974 запросили до судколегії 5-х міжнародних змагань школярів «Кубок Дружби», що проходили в Ризі за участі команд з Болгарії, Угорщини, Німеччини та Литви.
1982 р. Разом з командою Мукачівського СК "Товариш"
Та якісний стрибок в розвитку закарпатського орієнтування – вже як повноцінного виду спорту – стався на початку 80-х. Тоді обласну федерацію очолив 32-річний Володимир Чепа, я займався суддівськими справами, а СТК і комісією дитячо-юнацького спорту почали керувати мої вихованці – 20-річні студенти Степан Слуцький, Сергій Давиденко та Олександр Цепурдей. Результати різко пішли вгору, наші гуртківці все частіше стали перемагати в Республіканських першостях, чимало престижних змагань стало проводитися й в області. Вже у 1988 році українська команда, повністю складена з вихованців Мукачівського клубу «Товариш», перемогла у Всесоюзних змаганнях в Таджикистані. Всі перемоги не перерахувати. Багато гуртківців клубу виборювали медалі на різноманітних чемпіонатах світу та Європи серед школярів, юнаків і дівчат, серед юніорів і дорослих. Майстрами спорту зі спортивного орієнтування стали мукачівці Вячеслав і Сергій Мухідінови, Ірина Купріянова, Руслан та Олександр Касьянови, Яна Попович, Володимир Прокопець, Ольга і Марія Семак, Андрій Харченко, Анна Телякевич та Сергій Бабич, ужгородці Ференц Гутлебет і Олексій Жданович. Мукачівець Сергій Расчупкін став майстром спорту з гірського бігу, а двоє ужгородців - Георгій Фечо та Євген Сиротов, - майстрами спорту у рогейні – командному різновиді орієнтування. Володимир Козловський з Ужгороду і мукачівець Василь Морозов виконали майстерський норматив у велоспорті - маутинбайку. 

-                     Костянтине Федоровичу, ви пам’ятаєте наш вид спорту від самого зачатку. Що в ньому змінилося за ці роки?
За свою більш ніж 60-річну історію він змінився до невпізнання. На самому початку туристи стартували командою (як нині в рогейні) – тепер кожен бореться з дистанцією самостійно.
На старті кожен учасник отримував дванадцяти кілограмовий вантаж, який не дозволяв бігти. Такого вже давно нема – в наш час орієнтувальники показують такі швидкості, що їх залюбки включають до легкоатлетичних збірних.
В місцях розміщення контрольних точок на тих, перших змаганнях стояли справжні табори: з наметами, вогнищами, тепер там знаходиться лише помаранчево-білий лампіон висотою 30 см та маленька електронна станція для відмітки чіпом.
На перших змаганнях використовувалися чорно-білі фотокопії топографічних карт чехословацького періоду, на яких в 1 см містилося аж 750 метрів! Вони були застарілими, неповними і неточними. Пізніше українські фахівці «малювали» карти з чистого листа, вимірюючи всі відстані кроками, окомірно та з допомогою компасу визначаючи напрямки, буквально прочісували всю місцевість наносячи на карту всі орієнтири. Тепер багатобарвні спортивні карти є найточнішими з всіх, масштаб їх варіюється від 40 до 150 метрів і створюються вони з використанням аерофотозйомки, картографічної комп’ютерної програми OCAD та GPS-навігаторів.
1989 р. Ужгород - змагання "Українська весна - 89", присвячені 26-й річниці Перших Всесоюзних змагань з орієнтування. На фото Костянтин Сас, Володимир Чепа та Вячеслав Смирнов - перший президент Федерації спортивного орієнтування незалежної України (Київ)


Раніше карти зберігалися у сейфах, їх видачу та знищення після змагань контролювало КГБ, тепер на комп’ютері ми можемо за день внести всі необхідні правки, і до кожних змагань й навіть тренувань можемо на принтері надрукувати потрібну кількість.
Суддівська колегія чемпіонату України в Ужгороді. Стоять Костянтин Сас та Андрій Дідик (Львів, 1960-2012), сидять Олег Постельняк (Суми), Борис Губанов (Євпаторія, 1937-2008) та Олександр Цепурдей.
Орієнтування покинуло колиску туризму і стало повноправним видом спорту – спортивним орієнтуванням. Точніше – це практично декілька видів спорту, адже є орієнтування бігом, на гірських велосипедах і на лижах, а також трейл – для людей з обмеженими можливостями.
Костянтин Сас та Станіслав Гулянич - головний секретар багатьох обласних туристських змагань, викладач англійської мови з Нижньо-Бистрянської школи
За ці роки зі спортивним орієнтуванням в області познайомилися тисячі людей. Чимало з них були активними спортсменами, дехто приймав участь в організації чи суддівстві, хтось просто вболівав за своїх близьких чи друзів. Але всі вони залишили в нашому спорті частку своєї енергії, творчості, організаторських здібностей. Кожний з них виорав на полі орієнтування свою борозну – хтось меншу, хтось глибшу. Для мене воно стало частиною життя.
  
1987 р. Збірна Закарпаття - срібні призери юніорського чемпіонату України з туризму. Сидять мукачівці Ілля Бубряк, Володимир Попов, Сергій Казанцев, Володимир Бобуський, Андрій Мельник і В'ячеслав Бобуський. Стоять тренер Марія Зихор та Марина Ломага (обоє з Ільниці), мукачівка Ірина Шолохова, Вікторія Яриш, Валентина Ластівка та Ірина Білозір (всі з Ільниці), мукачівка Тетяна Шпер. Позаду: тренер Юрій Баш (Ужгород), Костянтин Сас, Юрій Штангей - директор Державного центру туризму і спорту учнівської молоді, представники облвиконкому та Міністерства освіти. Праворуч - Володимир Чепа та Олександр Цепурдей.
І на завершення – учні ювіляра про свого вчителя:   
Сергій Давиденко: - Костянтин Федорович завжди є для нас – своїх вихованців – не тільки мудрим наставником, а й другом, порадником. Своїм фанатизмом він доносив до кожного з нас свою любов до туризму і спортивного орієнтування, але виховував нас насамперед не в спортивному плані, а в людському.
2003 р. Ветерани закарпатського спортивного орієнтування: стоять Петро Назаренко і Сергій Давиденко (обоє з Ужгороду), Руслан Касьянов (Мукачево), ужгородці Володимир Мудрий, Наталія Тарахонич, Василь Павлишин, Іван Роман, Наталія Заславська, Костянтин Сас та Олександр Балаж (Мукачево); сидять Олександр Цепурдей та його учні Валерій Виноградов, Андрій Шебалдов, Володимир Тарасов, Володимир Сватко і Андрій Лозицький.
Олександр Цепурдей: - Для Федоровича, як ми його всі називаємо, найважливішим було, щоб учні обрали правильний шлях в житті. Для багатьох з нас він став другим батьком, для нього головним був не стільки результат, скільки відчуття єдиної родини. Тому й зараз ті, хто вже не виступає, неодмінно продовжують спілкуватися між собою.
90-та роки. Ветерани - призери міжнародних змагань "Лемковина", що проходили у Мукачеві: Петро Назаренко, Вілфрід Слєзяк (Словаччина) і Костянтин Сас


1988 р. К.Сас разом з переможцями обласних змагань - командою Мукачівського СК "Товариш".



2001 р. Мішкольц, Угорщина. Чемпіонат світу серед юніорів. Костянтин Сас та мукачівці - члени збірної команди України: Ольга Гуніна, Андрій Харченко, Олександр Цепурдей, Анна Телякевич та Сергій Бабич.

2013 р. Ужгород. Прес-конференція, присвячена 50-річчю з часу проведення Перших Всесоюзних змагань: Володимир Чепа, Костянтин Сас та Олександр Цепурдей


2013 р. Учасники Перших Всесоюзних змагань зі спортивного орієнтування (1963 р) в Ужгороді під час урочистостей на честь 50-річча спортивного орієнтування в країні.


2014 р. Ветерани закарпатського спортивного орієнтування Костянтин Сас, Олександр Цепурдей і Юрій Туряниця з юними спортсменами.