Петро Назаренко - один з родоначальників спортивного орієнтування на Закарпатті

30 червня 2013 року відзначив своє 75-річчя Петро Миколайович Назаренко, донедавна голова ужгородської міської федерації спортивного орієнтування, суддя республіканської категорії з цього виду спорту, а крім цього ще й віце-президент Закарпатської обласної федерації спортивного туризму, інструктор з гірського, лижного і пішохідного туризму, колишній начальник Закарпатської обласної контрольно-рятувальної служби і голова обласної маршрутно-кваліфікаційної комісії, у 1999 році нагороджений знаком "Почесний працівник туризму України".

Петра Назаренка я знаю з кінця 70-х років, коли він, організатор обласних чемпіонатів з орієнтування, пояснював нам, новачкам, багато моментів і тонкощів цього непростого виду спорту, хвалив за кожний вдалий виступ. Завдяки йому спортивне орієнтування стало для багатьох закарпатців ще більш цікавим і захоплюючим видом спорту. Тільки пізніше я зрозумів, що насправді Петра Миколайовича можна вважати одним з родоначальників орієнтування на Закарпатті, адже саме він активно намагався розвивати цей спорт у 60-70-х роках минулого століття. Про той період йому й було задано кілька запитань.

Василь Бідяк, Василь Сейковський та Петро Назаренко на зимовому чемпіонаті Закарпаття, що проходив у лютому1969 р. на Синевирському перевалі неподалік Міжгір'я

Петро Миколайович, як ви прийшли у наш вид спорту і чому?

Народився я 1938 року у рівнинній Золотоноші, що знаходиться на лівобережжі Дніпра, але вже з травня 1946 року, коли батьків направили на роботу до Закарпаття, наша родина живе в Ужгороді, тож вважаю себе стовідсотковим закарпатцем.  
    У шкільні роки (я навчався ужгородській СШ № 3) спочатку з бабусею, а потім й з мамою ми часто гуляли в навколишніх лісах. Такі прогулянки навчили мене не боятися незнайомої місцевості і при цьому за допомоги рідних я навчився елементарним навичкам орієнтування в лісі.

У серпні 1954 року я вже мав досвід участі у туристичних походах: у першому з них було сходження на гору Близниця (1888м) з Ясіня, а в другому ми піднялися на гору Обавський Камінь поблизу Синяка.

1955-го року я поступив на перший курс фізико-математичного факультету Ужгородського держуніверситету і з тих пір вже інтенсивно почав займатися самодіяльним туризмом. Але подорожувати під чиїмось керівництвом або знайомим маршрутом мені було не дуже цікаво. На другому курсі мені подарували довоєнну угорську туристську карту-двокілометрівку, доволі детальну – вона суворо витримувала кілометраж та напрямки. Маючи такий скарб, я вже міг вибирати маршрути самостійно і, порівнюючи місцевість з картою, приходити точно в заздалегідь заплановані місця. Так я самостійно вчився орієнтуватися на гірській місцевості. Любов до прогулянок і багатоденних пішохідних, а в подальшому і лижних походів, вміння орієнтуватися дозволили мені всерйоз зайнятися спортивним самодіяльним туризмом. 

Ужгород, площа Жупанатська (тоді - Радянська): Петро та Ольга Назаренки, і Василь Вукстич

а

Вперше з елементами змагань з орієнтування я познайомився влітку 1960 року. Мене та кількох інших студентів фізичного факультету УжДУ запросили судити першість Закарпаття з техніки пішохідного туризму, до програми якої одним з видів включили і орієнтування. Під керівництвом Олександра Олександровича Сарваша, працівника Закарпатської ради з туризму, я займався постановкою дистанції, правда, орієнтувалися тоді без карти – за так званою легендою (його ще називали рух по закритому маршруту).

Після закінчення навчання я два роки за розподілом працював вчителем в одному з гірських сіл, а з вересня 1963-го викладав фізику в своїй рідній ужгородській СШ № 3.

О, я в мережі знайшов щодо цього періоду вашого життя спомини Сергія Євдокімова - одного з ваших тодішніх учнів, пізніше одного з засновників спелеоспорту в Росії:

- Фізик нам сподобався, по-перше – молодістю, по-друге – невимушеністю у спілкуванні і, звичайно, безсумнівним знанням предмета.

Особливо він заінтригував нас зробленим одного разу (27 вересня 1963, так позначено в моєму похідному щоденнику) наприкінці уроку оголошенням, запропонувавши всім бажаючим займатися альпінізмом, спелеологією і туризмом. Як прийнято зараз говорити – "три в одному флаконі".

Зібралося нас там чоловік десять. Петро Миколайович пояснив, що заняття з нами будуть вести на обласній станції юних туристів, що займатися можна буде у всіх трьох гуртках відразу, і що заняття буде вести майстер спорту з туризму (мова йшла про Ірину Василівну Пташникову (1918-2001), яка була не тільки вченим-археологом, але і  активним пропагандистом краєзнавства, займалася пішохідним туризмом на рівні майстра спорту, альпінізмом, верховою їздою, спелеологією – і цією своєю любов'ю вона заряджала і рідних, і друзів. У неї залишилося чимало друзів і учнів, з багатьма з яких вона була в листуванні довгі роки. ОЦ).
Для довідки: у ті роки не було поділу за видами, тому збиралися разом і туристи і альпіністи. І не ділилися тоді на водників, пішохідників, орієнтувальників, скелелазів та інших.

Смію стверджувати, що це оголошення досить круто змінило все моє подальше життя".

Так, було таке.

По справжньому спортивним орієнтуванням я зацікавився вже після проведення в жовтні 1963 року на околицях Ужгорода Перших Всесоюзних змагань. Це був новий вид суперництва для мене, та й не тільки для мене, адже у кожної молодої людини все нове викликає особливий інтерес, тим більше, що деякі елементи орієнтування на той час я вже більш менш вже опанував.

Восени 1965 року в районі села Невицького проводили зліт туристів Закарпаття, до програми якого входили туристська техніка та орієнтування. У складі збірної команди університету я взяв участь у змаганнях з орієнтування, дистанції яких були прокладені по картах, що використовувалися на Перших Всесоюзних. Несподівано для самого себе я увійшов до п'ятірки найсильніших (вже не пам'ятаю яке саме місце зайняв). Це остаточно привернуло мене зайнятися серйозно орієнтуванням, як спортом.

На пункті початку орієнтування: у 70-х роках спортсмени вже після старту повинні були самостійно перенести дистанцію з контрольної карти на свою. Стоїть Петро Назаренко

Чим воно мене зацікавило? По-перше: це новий вид спорту, дуже багато нового, навіть сталих правил як таких ще не було. По-друге: ти біжиш по незнайомій місцевості один. Тільки компас та спортивна карта твої помічники, це набагато цікавіше, як на мене, ніж бігти по доріжці на стадіоні, намотуючи кола навколо футбольного поля, та й швидкість бігу ти регулюєш сам, а не намагаєшся втримати темп, який нав'язують суперники, що біжать поруч по стадіону. По-третє: весь час потрібно вибирати варіанти руху для успішного проходження дистанції, адже контрольні пункти потрібно не просто знайти, а зробити це якомога швидше. Тобто виходить, що спортивне орієнтування – це гармонійне поєднання фізичних навантажень, як у легкій атлетиці, та розумової діяльності, як у складній  шаховій партії.

Але я пам'ятаю вас насамперед як організатора змагань. Що заставило вас на шкоду спортивній кар'єрі взятися за суддівські справи?

Слід зазначити, що на початку 60-х років минулого сторіччя змагання з орієнтування в Закарпатті більше нагадували біг по пересіченій місцевості з використанням  туристичної і, як правило, не дуже точної, мапи. За таких умов для перемоги потрібні були насамперед вдача і хороша фізична підготовка. Тому, наприклад, першим чемпіоном Закарпаття був мукачівець Войтех Бігарі, який професійно займався бігом на довгі дистанції.

Мене це не влаштовувало, тим більше, що в періодичній пресі тоді писали, що змагання в інших країнах та в провідних регіонах України вже проводилися по спеціальних картах – уточнених і деталізованих. Тому ми з Костянтином Сасом, який працював в обласній дитячій екскурсійно-туристській станції, почали перед кожними змаганнями виїжджати до лісу і вдосконалювати карту потрібної місцевості. Планувати дистанцію по осучасненій карті стало набагато цікавіше, та й самі змагання вимагали вже не тільки хорошої фізичної підготовки, а й певних спеціальних навичок. Пізніше до цієї роботи підключилися й члени студентської команди УжДУ Володимир Мудрий, Наталія Тарахонич, Іван Роман та Іван Тешнеровський.

Іван Роман, Володимир Мудрий, Сергій Давиденко, Наталія Тарахонич та Олександр Цепурдей на обласних змаганнях 1978 р.

Але була й ще одна причина. Справа в тому, що мої особисті результати в змаганнях були не найкращими. Були в команді хлопці й молодше. А спортивних карт в той час в області практично не було. Охочих брати участь у змаганнях було достатньо, а от створювати карти, ставити дистанції мало хто бажав. Тож, взявши це до уваги, разом із Костянтином Сасом ми зосередилися на організаційних справах: готували карти (а це процес досить трудомісткий), ставили дистанції для різних змагань.

Вчитися всьому доводилося на власних помилках, у бесідах з такими ж начальниками дистанцій. У той час ще не було в Україні фахової літератури, та й самі "Правила проведення змагань з орієнтування" були дещо розпливчастими. Правда, треба сказати, що в цьому питанні нам допомагали фахівці-орієнтувальники з республік Балтії, де цей спорт мав давні традиції. Щороку чимало команд приїжджали в Закарпаття на тренувальні збори, привозили собою деякий картографічний матеріал, ділилися з нами своїм досвідом, в основному в питаннях постановки дистанцій.

Іван Тешнеровський, Іван Романець та Петро Назаренко на Всеукраїнських змаганнях

Чим відрізнялися змагання 60-х років від сучасних?

На Закарпатті, починаючи з 1963 року і аж до середини 70-х, "доросла" першість області проводилася всього раз на рік. До програми входили індивідуальна гонка в заданому напрямку та три-етапна командна естафета. Одна вікова група, залік окремо для чоловіків і жінок. Загальнокомандний залік визначався за сумою місць двох номерів програми.

Окремі змагання для школярів двох вікових груп проводила й обласна станція юних туристів. Така система була тому, що СЮТур фінансувалася з обласного бюджету та підпорядковувалася обласному управлінню народної освіти, а облрада з туризму та екскурсій фінансувалися Закарпатською обласною радою профспілок.

Вимпел ІІ чемпіонату Закарпаття зі спортивного орієнтування на лижах, що проходив 7-9 лютого 1969 р., на Синевирському перевалі, Міжгірський район

Проводилася також зимова першість області на маркованій (розміченій) трасі, яку долали на лижах. Перші такі змагання були проведені у Воловці в лютому 1968 року (дистанцію ставив Костянтин Сас), наступні – в лютому 1969 на Синевирському перевалі неподалік Міжгір'я. Обидва рази перемагала команда Ужгородського турклубу. Але так як у змаганнях брало участь мало команд, та й зі спорядженням було чимало проблем, то треті обласні змагання на лижах провели тільки в лютому 1976 року на околицях села Березинка, що на Мукачівщині. Переможцем знову стала команда з Ужгороду, друге місце зайняли мукачівці, третє – міжгірці.

Значок  ІІІ чемпіонату Закарпаття зі спортивного орієнтування на лижах, лютий 1976 р., с. Березинка Мукачівського району

Було зрозуміло, що участь лише у двох змаганнях на рік не дає можливості підвищувати свою спортивну майстерність. І тоді керівництвом Укрпрофспілки було прийнято рішення проводити ще два змагання: першість західних областей та першість серед команд профспілок.

Петро Назаренко та Сергій Давиденко

Восени 1969 року профспілкова першість області пройшла в селі Тур'я Ремети Перечинського району. А в квітні 1970 року команда Закарпаття вперше поїхала на першість західних областей до Чернівецької області (до складу збірної входили ужгородці Володимир Мудрий, Наталія Тарахонич, Василь Бідяк, Наталія Олеоленко, Петро Назаренко і Рита Кіяк, та мукачівець Войтех Бігарі).

6-8 серпня 1971 першість облрадпрофу проводилася в районі села Порошково, що також  на  Перечинщині. У цих змаганнях приймала участь і команда з російського міста Воронеж.

У вересні 1971 року в районі Чинадійова була вперше проведена матчева зустріч 5 клубів туристів Закарпаття (з Ужгороду та УжДУ, Мукачева, Іршави та Рахова). Ці обласні змагання також вперше обслуговувала суддівська бригада з Мукачева. На жаль, служба дистанції не впоралася зі своєю роботою, особливо у другий день, коли проводилася естафета: було багато нарікань на правильність розташування одного з КП.

Самі змагання проводилися майже так само як і тепер. Але були й істотні відмінності: на старті учасник отримував чисту спортивну карту, а вже після старту самостійно перекреслював свою дистанцію з контрольної карти. Час нанесення КП на карту входив до загального часу знаходження на дистанції. Якщо учасник неправильно змальовував дистанцію, то звинувачувати в цьому міг тільки себе.

Слід зазначити, що до орієнтування в ті роки на Закарпатті ставилися як до якоїсь загальнодоступної розваги, а не як до складного технічного виду спорту. Згадую, як після закінчення чергової першості Закарпаття до мене підійшов обурений керівник команди одного з районів та зауважив, що, на його думку: – "Все у вас тут неправильно!", – тому, що його учасник – цілий майстер спорту СРСР з боксу! – заблукав і не знайшов контрольних пунктів.

Чи проводилися в ті роки на Закарпатті якісь масштабні змагання?

На початку 70-х років в Ужгороді накопичилося достатньо спортивних карт та й якість  дистанцій зросла і, враховуючи це, Закарпаттю довірили право в травні 1972 року провести зональну першість чемпіонату України серед школярів, а в липні 1973 року – в районі перевалу Уклин – 2-гі республіканські змагання зі спортивного орієнтування серед школярів. На ці змагання я був затверджений заступником головного судді з дистанцій, а Костянтин Сас виконував обов'язки начальника дистанції.

Команда Дніпра на 2-х республіканських змаганнях школярів на перевалі Уклин, 1973 р.

19-21 жовтня 1973 року там само – на базі Українського республіканського табору юних туристів, по тих саме картах, був проведений 5-й обласний зліт туристів обкомів профспілок Закарпаття, в програму якого входили і змагання зі спортивного орієнтування.

З 1974 року я працював у Закарпатській облраді з туризму та екскурсій, відповідаючи за розвиток самодіяльного туризму і, паралельно, за спортивного орієнтування.

Вже у травні 1975 нам доручили провести чемпіонат Української ради студентського спорттовариства "Буревісник", який пройшов у районі Березинки. Головним суддею цих змагань був один з тренерів всесоюзної збірної, киянин Валерій Глущенко, а інспектором – відомий картограф з Буковини Юхим Штемплер.

В жовтні 1976 року мене з Костянтином Сасом запросили до Чернівецької області, де проводився чемпіонат ВЦРПС зі спортивного орієнтування – фактично чемпіонат СРСР. Я був призначений старшим суддею фінішу, а Сас працював у службі інформації. На цих змаганнях вперше в Україні були використані кольорові спортивні карти.

Повернувшись з чемпіонату до Ужгороду, я запропонував спортивному активу Ужгородського держуніверситету створити кольорову спортивну карту в Березинці. Мою пропозицію було прийнято і ми приступили до роботи. На початку 1978 року ми отримали видрукувані карти.

Враховуючи, що тепер на Закарпатті вже була кольорова карта, та був накопичений достатній досвід у проведенні змагань республіканського масштабу, нам доручили проведення Х Кубку України, який пройшов у травні 1978.

о

Значок Кубку України 1978 року, випущений в Мукачеві.

Учасники змагань розміщувалися в новому корпусі туристичного готелю "Латориця" в Мукачеві. Головний суддя чемпіонату, голова Республіканської федерації спортивного орієнтування, киянин Михайло Горностайпольський високо оцінив тоді роботу служби дистанції, до складу якої крім мене входили Володимир Мудрий і суддя-інспектор з Чернівців, випускник УжДУ і майстер спорту СРСР Михайло  Тіщенко. 

1978 р. Учасники "Матчу збірних СРСР та Закарпаття"

Автографи членів збірної команди СРСР (з архіву Петра Назаренка)

У квітні 1978 в селі Оноківці, по карті, яку підготував Володимир Мудрий, проводилися відкриті обласні змагання на призи Центрального телебачення, а  наприкінці травня того ж року до Ужгороду завітала збірна команда СРСР, яка приїхала на збори в Закарпаття готуватися до чемпіонату світу. Тренер Лев Крохін попросив мене надати спорткарти в районі Ужгорода та Ужгородського району, а наприкінці зборів поставити дистанцію для матчевої зустрічі між збірними СРСР і  Закарпаття. Зрозуміло, що конкуренції збірникам ужгородці скласти не змогли і наступного дня, коли проводилися естафетні змагання, було сформовано змішані команди, до складу яких входили як члени радянської збірної, так і ужгородці.

У вересні того ж року було вперше проведено чемпіонат Закарпатської облради ДСТ "Спартак". І нарешті у жовтні – відкрита першість Великоберезнянського району.

У травні 1979 року мені, другому на Закарпатті (першим у 1973 році став К.Сас), присвоїли звання судді республіканської категорії зі спортивного орієнтування. Після цього ми ще провели два великих змагання: в травні Всесоюзний матч спортклубів вищих навчальних закладів (першого дня змагалися у Березинці, а другого – по карті "Радванка", що під Ужгородом). Начальником дистанції на цих змаганнях був Володимир Мудрий, а я – заступником головного судді з дистанцій. Головним суддею був хтось з москвичів (прізвище вже не пам'ятаю), а інспекторами два буковинці – майстри спорту СРСР Василь Бортник та Юхим Штемплер.

Стаття про всесоюзні змагання спортклубів ДСТ "Буревісник" у газеті "Сов.спорт" від 27 травня 1979 р. 

о

Мукачево, травень 1979 р. Урочисте відкриття Всесоюзного матчу спортклубів ВУЗів СРСР. Зліва направо представник Міносвіти СРСР (?), Валерій Глущенко - держтренер України зі спортивного орієнтування, Андрій Бобуський (представник оргкомітету змагань - керівник мукачівського клубу туристів) та головний секретар змагань Дмитро Палєєв

о

Ужгород, травень 1979 р. Всесоюзний матч спортклубів ВУЗів СРСР. На першому плані головний секретар змагань Дмитро Палєєв та Олександр Найда (обоє з Дніпра), за ними старший тренер студентської збірної і, вірогідно, головний суддя Матчу Владімір Троіцкій (Тула, РФ), позаду - Петро Назаренко, Василь Бортник та Юхим Штемплер

21-23 липня 1979 у Мукачеві ми проводили чемпіонат Укрради спорттовариства "Динамо". Через два тижні там само і по тих же картах проводився Чемпіонат України серед співробітників КДБ. Збірна команда Закарпаття посіла на ньому друге загальнокомандне місце.

Значно цікавішим став і обласний календар: у вересні 1979 року вперше Закарпатська облрада профспілок провела фінал масових обласних змагань, присвячених 7-й літній Спартакіаді народів СРСР, у січні 1980 року Закарпатська облрада "Динамо" провела обласні змагання на маркованій трасі, у травні 1980 року Ужгородська міськрада ДСО "Спартак" в лісі на околиці села Оноківці вперше провела свою відкриту першість.

А 19 жовтня того ж року Закарпатський облспорткомітет провів відкритий чемпіонат  області у Воловці. Карту для цих змагань склав і поставив дистанцію Степан Слуцький. До речі, саме там вперше на Закарпатті змагання проводилися за різними віковими групами – як для дорослих спортсменів, так і для дітей та ветеранів.

Призери міжнародних змагань зі спортивного орієнтування "Лемковина": Петро Назаренко, словак Вілфрід Слєзяк (КСО "Даргов" Кошіце) та Костянтин Сас. Нагороди вручає мукачівець Андрій Бобуський

Крім організації змагань ви ж ще займалися і тренерською діяльністю?

З вересня 1964 року я став працювати викладачем кафедри ядерної фізики фізичного факультету УжДУ. Спілкуючись зі студентами, агітував їх займатися орієнтуванням, пропонував свої послуги як тренера на громадських засадах. Студенти народ активний, заводний, працювати з ними було суцільним задоволенням. Все це призвело до того, що в університеті з'явилася команда, яка почала вигравати на початку 70-х років першості Закарпаття, рівень учасників обласних змагань значно зріс. І в наступні десять років наша команда домінувала в області. Велику підтримку нам надавав викладач кафедри фізичної культури УжДУ Йосиф Михайлович Пчелинський.

Сергій Лакиза (ліворуч) та Володимир Бобков

о

о

Ветерани закарпатського орієнтування: стоять Петро Назаренко, Сергій Давиденко, Руслан Касьянов, Володимир Мудрий, Наталія Тарахонич, Василь Павлишин, Іван Роман, Наталія Готько, Костянтин Сас, Олександр Балаж; сидять Олександр Цепурдей, Валерій Виноградов, Андрій Шебалдов, Володимир Тарасов, Володимир Сватко та Андрій Лозицький.

Наші досягнення на всеукраїнському рівні були скромнішими, але не можу не згадати найвагомі з них:

-         в серпні 1978 року в Дніпропетровській області проводився чемпіонат Укрради ДСО "Спартак" на якому Ганна Іоніна першою серед жінок Закарпаття виконала спортивний норматив кандидата у майстри спорту, а чоловіча команда Закарпаття у складі Володимира Мудрого, Степана Слуцького та Петра Назаренка в естафеті посіла третє місце і також виконала вимоги на присвоєння КМС; (На жаль, тут п. Назаренко помилився:  - у замітці "На трасі - орієнтувальники" (автор Юрій Горященко, газета "Молодь Закарпаття" від 26.08.1978 р.) читаємо - "В особистому заліку серед жінок вдало виступила інженер Ужгородського машинобудівного заводу Ганна Іоніна. На трасі завдовжки 6,1 кілометра з тринадцятьма контрольними пунктами вона виконала норматив кандидата у майстри спорту. Чоловіча команда нашої області у складі Петра Назаренка, Степана Слуцького, Івана Романця і Василя Сопка у змаганнях з естафетного орієнтування на трасі загальною довжиною 23 кілометри з 8 КП на кожному з етапів, завоювала третє призове місце.)

Ганна Іоніна (ліворуч) та Тетяна Попик

-         у липні 1979 третє місце в естафеті на чемпіонаті Укрради ФСТ "Динамо", що проводився в Мукачеві, зайняла команда Закарпаття у складі Наталії Тарахонич, Надії Ваволки і Наталії Олеоленко.

-         у загальнокомандному заліку на чемпіонатах України збірна області у ті роки свій кращий результат показала 1973 року у Дніпропетровську – 12 місце.

-          

Найсильнішими спортсменами-орієнтувальниками області у 70-ті роки були мої учні Володимир Мудрий і Наталія Тарахонич. Вони були неодноразовими чемпіонами області і єдині з усіх спортсменів Закарпаття входили до тридцятки найсильніших орієнтувальників України. Обидва – кандидати у майстри спорту СРСР. Але, напевно, це не найголовніше. Обидва були і спортсменами, і вмілими суддями: готували спортивні карти, викреслювали їх (повірте, у "докомп'ютерну" еру це було непросто), розробляли і ставили цікаві дистанції.

Ветерани закарпатського орієнтування мукачівці Ігор Французов, Андрій Харченко, Володимир Сватко, Володимир Тарасов, Руслан Касьянов та їх тренер Олександр Цепурдей, і ужгородці Василь Павлишин, Сергій Давиденко і Петро Назаренко.

На початку 80-х років минулого століття, з ряду об'єктивних і суб'єктивних причин, на превеликий жаль, команда розпалася. Пізніше, коли спортивне орієнтування вже як повноцінний вид спорту перейшло в підпорядкування від профспілок до комітету фізкультури і спорту, я, працюючи в Закарпатській облраді з туризму та екскурсій, не забував про нього і всіляко намагався впроваджувати елементи орієнтування в змагання з техніки пішохідного та лижного туризму.

Підводячи підсумки виконаної з 1963 по 1983 роки роботи можна сказати, що зроблено було чимало, але хотілося звичайно набагато більшого. Адже грошей, що виділялися профспілками, які опікувалися в області розвитком туризму та орієнтування, вистачало тільки на проведення змагань і виїзди на всеукраїнські чемпіонати. А підготовкою кадрів: тренерів, суддів, начальників дистанцій, ніхто не займався, все робилося на громадських засадах. За весь час лише півроку я отримував  пів-ставки як тренер облради "Динамо". Звичайно все це не дозволяло збільшити кількість тих, хто займався спортивним орієнтуванням. А без масовості, достатньої кількості змагань різного рівня, не зростала і майстерність. Тому, на превеликий жаль, в ті роки у складі збірних команд України не було жодного закарпатця.

Але ми заклали базу для подальшого розвитку улюбленого виду спорту. За період з 1963 до 1980 року включно були підготовлені спортивні карти таких районів:
в Ужгороді - "Шахта" та "Боздош"; в Ужгородському районі – "Кам'яниця" на обох берегах Ужа, "Оноківці", "Горяни; на Перечинщині – "Оленьово", "Сімерки", "Туриця", "Лумшори", "Порошково"; зроблено карту у Великому Березному; на Мукачівщині – "Верхня Визниця", "Чинадієво", "Березинка", "Лалово"; у Свалявському районі – "перевал Уклин"; карти на Міжгірщині та у Виноградівському районі.

Тут час назвати людей, які допомагали мені і які багато зробили для становлення спортивного орієнтування в Закарпатті. Активну участь в організації та проведенні різних змагань брали кандидати у майстри спорту СРСР Наталія Тарахонич і Володимир Мудрий, Володимир Бобков та Іван Тешнеровскій, Василь Вукстич і Наталія Олеоленко, Іван Роман, Наталія Готько і Василь Бідяк, Тетяна Попик та Василь Сейковскій (неодноразовий чемпіон області), Надія Ваволка і Сергій Давиденко, Василь Павлишин, Василь і Ганна Іоніни і багато інших.

Незважаючи на завантаженість на роботі, я ніколи не поривав з орієнтуванням. Так, наприклад, в 1991 році змагався у ветеранській категорії на міжнародних змаганнях "Лемковина", що тривалий час проходили у Мукачеві, став віце-чемпіоном в своїй віковій групі. З 2003 року не пропускаю на Закарпатті жодних змагань. Освоїв навіть велоорієнтування, про яке в роки нашої молодості і не мріяли. Тепер от готуюся з друзями до стартів на ювілейному "Кубку Дружби", що з нагоди 50-річчя виникнення спортивного орієнтування в Україні проходитиме в нашій області з 25 до 29 вересня цього року.  

Розпитував Олександр Цепурдей

Про це також є тут

У жовтні 2023 ФСОУ відзначило внесок П. Назаренка у розвиток орієнтування в Україні