Історія випускника Мукачівської гімназії, який став олімпійцем США і журналістом The New York Times

 Ця стаття (автор Олександр Цепурдей) є спробою реконструювати життєвий шлях Ервіна Ацела на основі десятків газетних публікацій, спортивних звітів і документів його епохи. Більшість наведених фактів походить із джерел, опублікованих за життя самого Ацела, що дозволяє побачити його таким, яким його знали сучасники. Фотографії вдалося віднайти завдяки допомозі американського історика фехтування Andy Shaw, який спеціалізується на історії збірної США та олімпійського руху (Andy Shaw - U.S. Fencing Historian). Вперше стаття була опублікована 26.06.2026 року на сторінках Mukachevo.net.

Збірна США з фехтування під час Ігор IX Олімпіади в Амстердамі, 1928 рік. Стоять (зліва направо): тренер Джорджо Сантеллі, Ральф Фолкнер, Ервін Ацел, Норман Армітедж, Джон Гаффман, тренер Рене Піншар. Сидять (зліва направо): Нік Мурей (Міклош Мандль), Гарольд ван Бускірк, Джордж Калнан, Артур Сент-Клер Лайон, Гарольд Рейнер, Рене Перуа. Композиція фотографії дозволяє припустити, що її зроблено після завершення олімпійського турніру: у центрі першого ряду розміщений Джордж Калнан — єдиний американський фехтувальник, який виборов медаль на Іграх IX Олімпіади (бронзова медаль в особистій першості шпажистів). Фото з колекції Andy Shaw (США), історика американського фехтування (U.S. Fencing Historian)

У липні 1928 року закарпатська газета Az Őslakó повідомила своїм читачам незвичайну новину. На Олімпійських іграх в Амстердамі у складі збірної США з фехтування виступатиме мукачівець доктор Ервін Ацел. Для мешканців Підкарпатської Русі ця звістка була особливою. Минуло вже майже п'ятнадцять років відтоді, як він залишив Мукачево і виїхав до Америки, однак місцева преса й далі вважала його своїм. Представляючи майбутнього олімпійця, газета писала: «Доктор Ервін Ацел — видатний фехтувальник, журналіст, знаменитий син Aczél tata, який закінчив гімназію в Мукачеві». Ця коротка характеристика напрочуд точно передавала його життєвий шлях: випускник Мукачівської гімназії, журналіст, спортсмен і представник однієї з найвідоміших родин міста. 

Публікація про участь мукачівця в Олімпіаді в газеті Karpati Hirado, 1928 р

Батьком Ервіна був популярний мукачівський письменник і гуморист Aczél tata – Мікса Штальбергер, якого сучасники називали «Нестором письменників Підкарпатської Русі». Документи свідчать, що родина використовувала подвійне прізвище Aczél/Stahlberger, а німецьке слово Stahl і угорське acél мають однакове значення – «сталь».

Цікаво, що ще до еміграції до США Ервін підписувався як Dr. Acél–Stárhemberg Ervin, а в американській пресі перших років після переїзду виступав як Dr. Ervin Acel-Starhemberg. Це дозволяє припустити, що форма Stárhemberg була пов'язана зі старішою родинною традицією, тоді як прізвище Aczél (Acel) уже стало основною формою самоідентифікації родини. Пізніше друга частина прізвища поступово скоротилася до ініціалу «S.», а в історію американського спорту Ервін увійшов як Ervin S. Acel.

Навряд чи хтось із його колишніх учителів міг уявити, що випускник гімназії з берегів Латориці одного дня представлятиме Сполучені Штати на Олімпійських іграх, писатиме для The New York Times і стане одним із найкращих шаблістів Америки. Та історія Ервіна С. Ацела виявилася значно цікавішою за звичайну спортивну біографію.

Фрагмент щорічника Мукачівської гімназії за 1905-1906 роки

Мукачівський гімназист

Ервін Ацел народився 18 грудня 1888 року в Кішварді у комітаті Саболч. Проте справжнім містом його юності стало Мукачево. У випускному повідомленні Мукачівської державної гімназії за 1906 рік серед випускників знаходимо запис: Aczél Ervin, izr., Kisvárda, 1888. decz. 18., jel. érett., jogi. Це означало, що юнак, юдейського (єврейського) віросповідання, склав випускні іспити з відзнакою і вступає на юридичний факультет.

На початку ХХ століття Мукачівська гімназія була одним із найкращих середніх навчальних закладів регіону. Тут навчалися діти з Березького, Ужанського, Угочанського та Мармароського комітатів. Окрім класичних наук (латина, математика, філософія), в гімназіях того періоду велика увага приділялася фізичному вихованню. Саме тут формувалося покоління майбутніх чиновників, адвокатів, лікарів, журналістів і громадських діячів. Фехтування часто викладалося як регулярна позакласна дисципліна. Тож, ймовірно, саме у гімназії Ервін отримав перші навички з цього виду спорту. Саме тому через десятиліття міжвоєнна преса називатиме його мукачівським фехтувальником.

Після закінчення гімназії Ацел навчався на юридичному факультеті Будапештського університету. Його ім'я неодноразово зустрічається в «Альманасі Будапештського королівського угорського університету» серед студентів юридичного та державознавчого факультету за 1906–1913 роки. Це дозволяє простежити його університетські студії після закінчення Мукачівської гімназії. У щорічнику університету за 1912–1913 навчальний рік Ервін Ацел уже фігурує серед докторів права. Таким чином, юридичну освіту він завершив не пізніше 1913 року, ще до переїзду до США.

Втім, майбутній правник не обмежувався лише університетськими студіями. Уже в студентські роки він почав виступати як публіцист. Найдавніша відома нині згадка про його журналістську діяльність датується 1907 роком. У католицькому журналі Katolikus Szemle з'явилася полемічна стаття, автор якої критикував Ервіна Ацела за публікацію «A renovált babona» («Оновлене забобонство»). Оглядач звинувачував молодого автора в тому, що той «найгрубішим чином висловлюється про найсвятіші речі католицької релігії». Сам факт такої публічної полеміки свідчить, що двадцятирічний Ацел уже був достатньо помітним учасником суспільних дискусій.

Паралельно з навчанням і журналістською діяльністю Ацел активно шліфував майстерність у фехтувальних залах Будапешта. Ймовірно, його спортивною базою була секція університетського клубу BEAC (Budapesti Egyetemi Atlétikai Club), який на початку ХХ століття належав до провідних спортивних осередків Угорщини. Саме в університетському середовищі майбутній олімпієць отримав перший серйозний досвід спортивного фехтування, що згодом привів його до лав найкращих шаблістів США.

Значок – емблема першого в Мукачеві спортивного клубу, 1910 р

Паралельно Ацел не втрачав зв'язку з рідним Мукачевом. У 1910 році в місті виникло перше спортивне товариство – Munkácsi Sport Egyesület (MSE), яке стало центром спортивного життя напередодні Першої світової війни. Серед його засновників були депутат угорського парламенту Янош Недецеї, директор Мукачівської гімназії Альберт Ергелі та 22-річний правник Ервін Ацел. Уже тоді проявився інтерес молодого юриста до організованого спорту, який згодом приведе його до олімпійських доріжок Амстердама та керівних посад в американському фехтуванні. 

Публікація про засновників клубу MSE в газеті Pragai Magyar Hirlap, 1938 р

Через майже тридцять років, у ювілейній статті до 30-річчя MSE, празька газета Prágai Magyar Hírlap писала: «Фехтування /в MSE/ культивували надзвичайно інтенсивно, і в особі д-ра Ервіна Ацела спортивний світ отримав олімпійця». Це свідчення особливо цінне тим, що походить від самих мукачівців. Для них Ацел залишався частиною історії міста навіть тоді, коли вже давно жив у Нью-Йорку.

Від Мукачева до Москви

3 січня 1914 року в будапештській газеті Világ, одній з найвпливовіших ліберальних газет Угорщини початку ХХ століття, з'явилася велика стаття молодого журналіста під назвою «Munkácstól Moszkváig» – «Від Мукачева до Москви». Сьогодні вона виглядає дивовижно сучасною. Ацел аналізував причини бідності русинського населення Карпат, масової еміграції до Америки та соціальної відсталості верховинських сіл. Він детально описував становище селянських господарств, боргову залежність громад та економічні труднощі, які змушували тисячі людей залишати рідний край. 

Стаття Ервіна Аселя «Від Мукачева до Москви» в гатеті Vilag, 1914 р

Особливо показовим є приклад Драгобратфалви – сучасного села Доробратова у Мукачівському районі. Ацел описував, як громада загрузла в боргах через невдалі фінансові рішення місцевої влади і десятиліттями мусила розплачуватися за помилки чиновників. На його думку, причини проблем були насамперед соціально-економічними. Молодий автор писав: «Треба принести в гори хоча б трохи ліберального світогляду, трохи доброго врядування». Для Угорщини 1914 року це була доволі смілива позиція.

Стаття з'явилася саме в той час, коли всю країну сколихнув Мармарош-Сигетський процес над групою закарпатських русинів, яких влада звинувачувала у проросійській діяльності. На відміну від багатьох урядових публіцистів, Ацел не бачив вирішення проблеми в репресіях і судових переслідуваннях. Він фактично виступав як правозахисник місцевого населення, наголошуючи, що головними причинами невдоволення є не політичні інтриги, а бідність, безпросвітність і відсутність перспектив. Саме вони, на його думку, робили карпатських селян особливо вразливими до зовнішньої пропаганди.

Через понад сто років цей текст читається не лише як історичний документ, а й як свідчення того, наскільки добре майбутній олімпієць знав Закарпаття та наскільки рано сформувалися його ліберальні й гуманістичні погляди.

Одна з публікацій Ацела в The New York Times, 1915 р

Америка замість війни

Навесні 1914 року Ервін Ацел прийняв рішення, яке змінило все його подальше життя. 21 березня він піднявся на борт лайнера President Lincoln у Гамбурзі, а 3 квітня зійшов на берег у Нью-Йорку. За неповні два тижні молодий доктор права і журналіст із Мукачева опинився в одному з найбільших міст світу – саме там він згодом стане редактором, олімпійцем і одним із провідних американських шаблістів свого покоління. Від прибуття Ацела до Нью-Йорка до початку Першої світової війни залишалося лише чотири місяці. Коли він сходив із трапа в Нью-Йорку, Австро-Угорщина ще існувала, Франц Йосиф був імператором, а Мукачево залишалося звичайним містом Угорського королівства. Ніхто не міг передбачити, що вже за кілька місяців світ, який він залишив за спиною, почне стрімко зникати. Закарпатська преса пізніше повідомляла, що він поїхав до Америки «для продовження навчання», однак реальні обставини були, ймовірно, складнішими. На той час Ацел уже мав докторський ступінь з права, досвід публіцистичної діяльності та ім'я, відоме читачам ліберальної угорської преси. Навряд чи його можна було вважати звичайним студентом.

Переїзд до Нью-Йорка відкривав перед молодим правником і журналістом значно ширші можливості, ніж кар'єра провінційного адвоката в Угорщині. Саме тут він отримав змогу працювати у великій багатомовній пресі, брати участь у суспільних дискусіях міжнародного масштабу та реалізувати свої інтереси до політики й економіки. Якщо в Мукачеві та навіть Будапешті він був перспективним молодим автором, то в Нью-Йорку міг стати учасником світового інформаційного простору.

На відміну від багатьох емігрантів із Карпатського регіону, Ацел прибув до Америки вже добре освіченим фахівцем. Він швидко інтегрувався в американське суспільство. Працював у пресі, виступав із власними економічними та суспільними проектами, публікувався англійською мовою, а його статті та коментарі з міжнародних питань привертали увагу таких видань, як The New York Times. Саме в Америці він повною мірою реалізував себе як журналіст, редактор, громадський діяч і згодом — спортсмен міжнародного рівня. 

Публікація Ацела в The New York Times про післявоєнну відбудову Європи, 1919 р

Початок Першої світової війни остаточно змінив його життєві плани. Для Ервіна Ацела Америка виявилася не короткою освітньою подорожжю, а новою батьківщиною. Тимчасова поїздка за океан перетворилася на еміграцію, а Нью-Йорк став його домом на наступні понад сорок років. 21 квітня 1919 року на сторінках The New York Times з'явилася стаття Ервіна С. Ацела, присвячена післявоєнній відбудові Європи. Він запропонував використати заощадження емігрантів у США як джерело інвестицій для держав, що постали на руїнах старих імперій. Серед країн, які, на його думку, могли скористатися такою допомогою, він назвав: Литву, Україну, Польщу, Чехословаччину, Угорщину та Югославію. На перший погляд, це лише один із багатьох політичних текстів журналіста. Однак для українського читача ця згадка має особливе значення. У 1919 році боротьба за українську державність ще тривала. Майбутнє країни залишалося невизначеним. Попри це, випускник Мукачівської гімназії розглядав Україну як окрему політичну та економічну реальність, яку варто включати до планів повоєнного відновлення Європи. Можливо, не останню роль у цьому відіграли його знання Закарпаття та багаторічне знайомство з русинським середовищем Карпат.

Олімпійська збірна США з фехтування на борту корабля President Roosevelt, що прямував до Амстердама на Ігри IX Олімпіади, 1928 рік. Сидять (зліва направо): Нік Мурей (Miklós Mandl), Аллан Беверлі Мілнер, Ервін Ацел, Артур Сент-Клер Лайон, Джон Гаффман, Дернелл Евері. Сидять на стільцях: доктор Грем Монро Гаммонд (засновник і перший президент AFLA), Генрі Скіллмен Брекінрідж (капітан команди фехтувальників) та невстановлена особа у чорному светрі. Стоять (зліва направо): тренер Рене Піншар, Джордж Калнан, Ірма Хоппер, Ральф Фолкнер, Маріон Ллойд, Едвард Барнетт, Рене Перуа, Джорджо Сантеллі, Норман Армітедж, Гарольд ван Бускірк, Джо Левіс та Гарольд Рейнер. Фото з колекції Andy Shaw (U.S. Fencing Historian)

Олімпієць Америки

Паралельно з журналістикою Ацел продовжував займатися фехтуванням. У Нью-Йорку він опинився в одному з найсильніших фехтувальних середовищ Америки – New York Athletic Club. Саме там працював легендарний маестро Джорджо Сантеллі, олімпійський чемпіон 1920 року, який 1924 року емігрував до США і став одним із творців американської школи фехтування.

Для Ацела це означало не просто продовження занять спортом, а тренування поруч із найкращими представниками угорсько-італійської шабельної традиції. І робив це Ацел надзвичайно успішно. Уже в 1921 році він увійшов до числа найсильніших шаблістів Америки, виборовши бронзову медаль чемпіонату США. У 1926 та 1927 роках у складі американської збірної брав участь у чемпіонатах Європи, що проходили в Угорщині та Франції. А в 1928 році став учасником Олімпійських ігор в Амстердамі – того самого турніру, про який із гордістю писали газети його рідного міста.

Олімпійська сабельна команда США на Іграх IX Олімпіади в Амстердамі (1928). Зліва направо: Ервін Ацел, Нік Мурей (Міклош Мандль), Гарольд ван Баскірк, Норман Армітедж, Джон Гаффман та Артур Сент-Клер Лайон.

 Його спортивні досягнення вражають і сьогодні: учасник Олімпіади 1928 року, резервіст олімпійських команд 1932 та 1936 років, дев'ятиразовий чемпіон США в командній шаблі, шестиразовий призер особистих чемпіонатів США. Понад два десятиліття серед еліти американського фехтування. 

Ервін Ацель. Фото з колекції Andy Shaw (U.S. Fencing Historian)

Особливо дивує його спортивне довголіття. У 1934 році The New York Times називала його «спритним і досвідченим фехтувальником». У 1935–1937 роках він перемагав чинних чемпіонів США та олімпійців. У червні 1936 року, безпосередньо перед Берлінською Олімпіадою, Ацел знову став бронзовим призером національного чемпіонату США.

Фото з газети Nassau Dalli Review – Star від 14.06.1938 р

У 1938 році, у віці майже п'ятдесяти років, він був за один укол від титулу чемпіона країни, виборовши срібну медаль. Того ж року американська преса назвала його «ветераном New York Athletic Club, який виступає у змаганнях майже тридцять років». 1940 року у 51-річному віці Ервін Ацел уже не належав до головних претендентів на індивідуальний титул, але залишався настільки сильним фехтувальником, що входив до складу чемпіонської шабельної команди New York Athletic Club, що вдев’яте виграла титул найсильнішого клубу США.

Навіть після завершення активної кар'єри ім'я Ервіна Ацела залишалося добре відомим американським фехтувальникам. У 1945-1948 роках він був секретарем Аматорської фехтувальної ліги Америки (AFLA) – попередниці національної федерації фехтування. А з 1949 року в США вручалася нагорода «Dr. Ervin Acel Medal» для шаблістів-початківців, що свідчить про авторитет колишнього олімпійця та функціонера AFLA в американському фехтувальному середовищі.

Медаль «Dr. Ervin Acel Medal 1949».

Родинна спадщина

Спортивна традиція не завершилася на Ервіні Ацелі. Його донька Грейс Вірджинія Ацел (1922 р.н.) стала однією з найсильніших американських фехтувальниць свого покоління. Вона стала віце-чемпіонкою США з рапіри (1954), двічі здобувала командне «золото», представляла країну на Панамериканських іграх,  Під час навчання в Cornell University вона стала справжньою легендою жіночого студентського фехтування – й на сьогодні залишається єдиною триразовою чемпіонкою IWFA за всю історію організації. 1979 року вона була включена до Зали спортивної слави Корнельського університету. Таким чином родина Ацелів стала справжньою фехтувальною династією.

Фото Грейс Ацел, 1940 р

Фото Грейс Ацел в газеті The New York Times, 1950 р

Повернення забутого імені

24 лютого 1958 року Ервін С. Ацел помер у штаті Нью-Йорк. Некрологи у більшості провідних видань США згадували його як журналіста, колишнього чемпіона США, учасника олімпійської збірної та президента рекламного агентства на Волл-стріт. Ервін Ацел встиг залишити Європу буквально за кілька місяців до того, як Перша світова війна назавжди змінила світ, у якому він виріс. Минуло майже сім десятиліть і тепер Ервін Ацел залишається лише приміткою в американських олімпійських довідниках, Сьогодні його ім'я майже невідоме навіть у Мукачеві. 

А між тим перед нами постає постать, яка дивовижним чином поєднала кілька світів. Випускник Мукачівської гімназії. Один із творців першого спортивного товариства міста. Автор статті про життя закарпатської Верховини. Журналіст The New York Times. Олімпієць США. Уродженець Кішварди, якого мукачівці вперто називали своїм. І, мабуть, найкраще його долю описала закарпатська газета ще влітку 1928 року: «Мукачівець на Олімпіаді під прапором Америки». У цих кількох словах справді вмістилося все його життя.

 Автор Олександр Цепурдей

Олімпійські плакати Амстердама, 1928 р

Велика подяка Andy Shaw (США), історикові американського фехтування, завдяки якому вдалося віднайти рідкісні фотографії Ервіна Ацела з Олімпіади 1928 року.

Інтерв'ю з Лілією Василівною Пох

Влітку 2001 року мені пощастило взяти інтервю у Лілії Василівни Пох - однієї з найтитулованіших спортсменок в історії спортивного орієнтуання в Україні. Воно було опубліковане в № 7 (12) журналу "Спортивне орієнтування". З 1972 року Лілія Василівна працювала тренером в СК "Стріла".

Зірки українського орієнтування ХХ ст. Лілія Пох (нагр.номер 601) та Еллаїда Степаненко (612) на змаганнях Wawel Cup - напередодні ветеранського чемпіонату світу 2018 року.

о

о

о

о

о

Історія спортивного орієнтування України - колекція значків, медалей та газетних публікацій присвячених нашому спорту.

Рекомендуємо відвідати новий сайт з унікальною колекцією значків, медалей, вимпелів та газетних публікацій минулих років, що ілюструють розвиток спортивного орієнтування в Україні. Завдяки цій колекції ви зможете глибше зрозуміти історію становлення нашого виду спорту, діяльність туристичних організацій та клубів, а також процес створення Федерації спортивного орієнтування України. Виставлений матеріал обіймає період від початку 60-х років минулого століття і до наших днів. Також на сайті ви знайдете повний список українців - призерів всіх чемпіонатів світу зі спортивного орієнтування, що проводяться під егідою Міжнародної федерації спортивного орієнтування (IOF) та найуспішніших майстрів-ветеранів у біговому та лижному орієнтуванні.

Показуємо, що ми живі і не боїмося!

Публікуємо сторінки щоденника Миколи Плюйка – одного з найсильніших орієнтувальників України 70-80-х років минулого століття. Багато років поспіль Микола Михайлович записував результати змагань, в яких брав участь. На сьогодні його щоденник та щоденник Михайла Заїки є чи неєдиними збереженими збірниками протоколів багатьох найпрестижніших чемпіонатів країни та численних регіональних змагань. Це – безцінний архів для майбутніх дослідників історії нашого спорту. Вважаю, що керівництво Федерації повинно негайно зробити все, щоби оцифрувати обидва щоденники та виставити їх на сторінці ФСОУ для загального ознайомлення.

Микола Плюйко і сьогодні є активним у спорті. У довоєнному інтерв’ю одному з українських видань пан Микола говорив: - "… стараюся не пропускати жодного забігу, хіба якщо є якась травма. Головне – бігати регулярно і впродовж всього року, що я й роблю. Щороку пробігаю до 2 тисяч кілометрів. Паралельно катаюся на велосипеді, гірських лижах, влітку плаваю в озері, взимку – занурююся в крижану воду. Сьогодні я біг задля усіх українців. Хочу показати, що здоровим і щасливим можна бути у будь-якому віці". В іншому інтерв’ю: - "Біг є запорукою щасливого життя і довголіття, він є органічною потребою мого організму. Біг допомагає мені бути активним, життєрадісним. Я спілкуюся з молоддю, передаю їй свій досвід…"

У березні 2022 року кілька закордонних видань (в тому числі британська The Guardian) опублікували інтерв’ю Миколи Плюйка.

Показуємо, що ми живі і не боїмося! 

Поки світ з напругою спостерігає за нападом Росії на Україну, 75-річний Микола Плюйко намагається не падати духом. Війна-не війна, взув спортивне взуття та вийшов на 11-кілометрову пробіжку вулицями Києва. "Я хочу показати, що ми смілива нація і не боїмося", - сказав він The Guardian. 

Хоча більшість людей, які вирішили не покидати улюблене місто, залишаються вдома і часто навіть не думають виходити на вулицю через страх, пан Микола діє інакше. До пенсії він працював інженером, служив у радянській армії. Сьогодні пану Миколі 75 років, він живе один у, за його словами, "сонному районі Києва". За своє життя він взяв участь у 48 марафонах, і біг – це його життя. Разом із невеликою групою бігунів-ветеранів вони вирішили не змінювати свого розпорядку дня. Тож вони знову разом виходять на вулицю та за останні два тижні пробігли вже понад 150 км. 

"Важливо, щоб бачили, що ми живі та сильні. Це наш прояв боротьби", – кажуть вони. "Ми хочемо бути сильними не тільки духом, а й тілом", - каже Микола Плюйко. Під час традиційних пробіжок містом він вітається з кожним зустрічним і вірить, що навіть таким чином покращує їм настрій хоча б на мить. "Бажаю їм міцного здоров’я, надії та віри у боротьбі з ворогом. Я їм кажу, що ми переможемо, що нам просто потрібно це пройти", - пояснює колишній інженер.

Не зважаючи на всі перешкоди та постійний гуркіт канонади неподалік, бігуни пропустили лише два дні на вимогу мера. "Під час пробіжки я часто чую більше 10 вибухів, які відбуваються в радіусі 20 км", — каже киянин і додає: - "Чи є сенс хвилюватися? Я вже прожив більшу частину свого життя". Проте сміливий бігун розкрив ще одну позитивну сторону свого бігу. - додаток Strava, який група використовує для моніторингу свого бігу, став їхнім щоденним джерелом інформації. Оскільки в країні часто зникає сигнал, а також інтернет-з’єднання, п.Микола може легко перевірити, чи живі та здорові його друзі. "Я бачу, що вони виконали тренування, і одразу відчуваю полегшення". За його словами, щоденні вправи допомагають йому сприймати абсурд війни, але він також думає про інших, менш мобільних, ніж він сам. Тому під час щоденних прогулянок він часто робить покупки аби допомогти людям по сусідству. - "Більшість людей, які залишилися, – це або «самотні люди похилого віку», або ті, хто вирішив захищати своє місто та життя інших людей. Це прояв дружби в ці важкі часи, – додає він. - Я не можу піти воювати в своєму віці, для цього є армія, але важливо, щоб люди бачили, що ми живі і сильні. Він є одним із тих киян, які вирішили залишитися в Україні, щоб довести війну до переможного кінця: - "Це мій спортивний фронт. Слава Україні!" - говорить киянин Микола Плюйко.

Історія українського орієнтування в обличчях. Згадаймо перших чемпіонів України! Частина третя - 1981-1990 рр.

 Друзі, намагаємося зберегти для прийдешніх поколінь українських спортсменів-орієнтувальників історію нашого спорту, пам'ять про тих, хто стояв у його витоків, дарував нам перші перемоги. Трохи пафосно вийшло? Але час йде, люди уходять, а якихось фундаментальних розвідок з історії спортивного орієнтування в Україні за його 60-річну історію досі не написано, результати більшості змагань не збережені. У нечисленних публікаціях передруковуються ті ж самі фактологічні неточності. Їх не бракує навіть у «історичному» дописі на офіційній сторінці ФСОУ, немає в ньому жодної інформації як про тих, хто вже виборов для України нагороди чемпіонатів світу та Європи, так і про тих, хто гідно захищав честь окупованої України на головних змаганнях у радянській  імперії.

Емблема "60-річчя спортивного орієнтування України" розроблена Студією графічного дизайну Kovalen.com

З відомих мені джерел найбільш повними і точними є Щоденники Михайла Заїки та Миколи Плюйка, "Нариси з історії розвитку спортивного орієнтування в Україні" Валерія Глущенка, книга «40 років по КП» + тут (збірник споминів ветеранів-орієнтувальників, випущений до 40-річчя ФСОУ), журнали Федерації, що виходили у 1990, 1996, 2000-2001-2002 рр, бюлетень «Інфукор» (Інформатор українських орієнтувальників), мемуари Омеляна Куцука та Юхима Штемплера, збірник "Досягнення українських спортсменів-орієнтувальників". Може ще було щось? Підкажете?

Окремо треба написати про рукописні Щоденники Михайла Заїки та Миколи Плюйка – безцінні збірники протоколів не тільки багатьох найпрестижніших чемпіонатів країни, але й багатьох регіональних змагань 60-70-х років з коментарями автора (у Заїки) – обидва ветерани були провідними спортсменами свого часу, членами збірної України, призерами всесоюзних змагань. Вважаю, що керівництво Федерації повинно негайно зробити все, щоби оцифрувати їх і виставити на сторінці ФСОУ для загального ознайомлення. 

Михайло Заїка

о

Щоденники Михайла Заїки - скрін з фільму Анатолія Фесенка

о

Микола Плюйко

  Тож, друзі, вчергове закликаю створити літопис українського орієнтування – згадати поіменно всіх медалістів перших чемпіонатів країни. У нас вже є чимало прізвищ, але й надалі зібрана інформація не є повною. Відшукайте у своїх домашніх та клубних архівах виписки з протоколів, на ваших грамотах можна знайти назву змагань, дату і місце їх проведення. Спробуємо знайти якісні фотографії всіх чемпіонів попередніх років – нове покоління українських орієнтувальників повинно пам’ятати своїх предків! 

І так: в умовах тотального примусового зросійщення України у 1930-1990-х роках більшість матеріалів видавалася російською (в т.ч. друковані матеріали, карти, грамоти, значки…). Терміни "всеукраїнські чи республіканські" змагання, першість чи чемпіонат є тотожними. УРСР та УССР - це абревіатура від офіційної назви України в часи радянської окупації.

Інформація про чемпіонати 1963-1970 рр. є тут, про переможців 70-х років тут, а про виступи української збірної - тут.

Чемпіонат України 1981 року, Черкаси

Переможці чемпіонату України 1981 р. зі спортивного орієнтування на класичній дистанції: серед жінок - 1. Лідія Олексин (Долина), 2. Тетяна Овчаренко (Харків), 3. Тетяна Васянович (Дніпро); серед чоловіків - 1. Сергій Усенко (Суми), 2. Валерій Шульга (Чернівці), 3. Олександр Рубаненко (Харкіів).

На цих змаганнях проводилися 4-етапні естафети. З результаів відомо тільки, що віце-чемпіонками серед жінок стала збірна Львівської області у складі якої виступали Тамара Денисенко, Галина Зазуляк (Котило), Людмила Каширець (Урсул) та Олена Зубатюк.   

Переможці чемпіонату України 1981 р. зі спортивного орієнтування на довгій дистанції: серед жінок - 1. Людмила Купріненко (Херсон); серед чоловіків - 1. Сергій Усенко (Суми), 2. Валерій Заєрко (Дніпро), 3. Валерій Шульга (Чернівці).

о

Липень 2018 року - Сергій Усенко (№ 738) - призер міжнародних змагань "Кубок Вавеля".

о

 Учасниці чемпіонату України 1981 року Людмила Купріненко (Херсон), Ольга Затолокіна (Дніпро), Ольга Шутеєва (Харків), Олена Зубатюк (Львів) та Катерина Кулька (Луцьк). Фото з архіву Олени Зубатюк. 

Чемпіонат України 1982 року, Київ

Переможці чемпіонату України 1982 р. зі спортивного орієнтування на класичній дистанції: серед жінок - 1. Лідія Олексин (Долина), 2. Валентина Резванова (Київ), 3. Тамара Денисенко (Львів); серед чоловіків - 1. Микола Місюра (Херсон), 2. Сергій Розум (Київ-Херсон), 3. Сергій Кіріченко (Дніпро).

о

В естафетних змаганнях серед чоловіків на цьому чемпіонаті перемогла збірна Херсонщини (Микола Місора, Михайло Щур та ще хтось з ними), другою фінішувала збірна Дніпра, третьою - Запоріжжя; серед жінок - 1. Київ, 2. Львівська обл. (Галина Зазуляк, Олена Зубатюк та ???), 3. Черкаська обл.

Переможці чемпіонату України 1982 р. зі спортивного орієнтування на довгій дистанції: серед жінок - 1. Людмила Купріненко (Херсон), 2. Лідія Олексин (Долина), 3. Тетяна Яковлева (Дніпро); серед чоловіків - 1. Сергій Розум (Київ-Херсон), Олександр Сопов та В'ячеслав Пархоменко (обидва з Київа), 

Чемпіонат України 1983 року, Суми

о

Переможці чемпіонату України 1983 р. зі спортивного орієнтування на класичній дистанції: серед жінок - 1. Лідія Олексин (Долина), 2. Ольгп Нікітенко (Київ), 3. Тамара Денисенко (Львів); серед чоловіків - 1. Сергій Розум (Київ-Херсон), 2. Олександр Палагнюк, 3. Василь Бортник (обоє з Чернівців). 

о

Результати чемпіонату України 1983 (з архіву Наталії Телесань)

В естафетних змаганнях серед чоловіків до призової трійки увійшли збірні Чернівецької, Сумської та Харківської областей.

Переможці чемпіонату України 1983 р. зі спортивного орієнтування на довгій дистанції: серед жінок - 2 місце у Галини Зазуляк (Львів); серед чоловіків - 1. Сергій Семенов (Дніпро), 2. Сергій Усенко (Суми), 3. Сергій Розум (Київ). 

о

У листопаді 1983 р. на факультеті підвищення кваліфікації Київського державного інституту фізичної культури (зараз - Національний Університет фізичного виховання і спорту України) відбулися курси підвищення кваліфікації для провідних тренерів зі спортивного орієнтування. На фото: Зліва – направо: 1-й ряд - ?, кияни Ольга Нікітенко (Цетельман), Любов Смирнова, Борис Марасін та Володимир Моногаров (один з викладачів семінару), Лілія Пох (Запоріжжя), Еллаїда Аврутіс (Степаненко, Київ), куратор групи, Людмила Ляхова, Сергій Якімов (Білогірськ, Крим), Юрій Михайлов (Сєвєродонецьк); 2-й ряд – Олександр Цепурдей (Мукачево), Петро Петричук (Чернівці), Майборода (Шостка), Лев Кеніг (Чернівці), Сергій Кіріченко та Олександр Сергєєв (обидва з Дніпра), Валентина Черницова (Луганськ), Олександр Марюхно (Полтава), Бєлкіна (Запоріжжя), Валентина Колтакова (Суми), ?, Юрій Домс (Житомир), Валерій Цодіков (Дніпро); 3-й ряд - ?, Володимир Ханюк (Київ), Валентина Григор’єва (Харків), Ігор Мальчик (Луцьк), Анатолій Мішанов (Євпаторія), ?, Ростислав Король (Долина), Володимир Карась (Олешки), Василь Ничипуренко (Сімферополь), Петро Муляр (Вінниця), Володимир Бондаренко та Валерій Степанов (обидва з Харкова), Сергій Шкварніков та Олександр Сандомирський (обоє з Києва), Федір Татаринов (Дніпро) та Геннадій Плохенко (Херсон); верхній ряд – Сергій Сухарєв (Суми), Омелян Куцук (Калуш), фахівець з Черкас, Анатолій Білобжицький (Яснозір’я) та Володимир Шуняков (Луганськ).

Чемпіонат України 1984 року, Чернівці

о

Переможці чемпіонату України 1984 р. зі спортивного орієнтування на класичній дистанції: серед жінок - 1. Ірина Круцких (Чернівці), 2. Тамара Денисенко (Львів), 3. Лідія Олексин (Долина); серед чоловіків - 1. Іван Тумак (Чернівці).

о

Результати чемпіонату України 1984 (з архіву Наталії Телесань)

Вперше в історії чемпіонатів України було анульовано результати чоловічої естафети. У жінок (за даними від Ніталії Телесань) - 1 місце у збірної Черкаської області, 3 місце - Херсонська обл.

Переможці чемпіонату України 1984 р. зі спортивного орієнтування на довгій дистанції: серед жінок - 1. Лідія Олексин (Долина), 2. Леся Пароля (Львів), 3. Мая Чернушка (Чернівці); серед чоловіків - 1. Ігор Чайкін (Суми).

о

Чемпіонат України 1985 року, Івано-Франківсько обл.

Жодних результатів цих змагань знайти не вдалося

Ймовірно, фото з нагородження переможниць естафет чемпіонату України 1985 року: на першому місці команда Дніпра (Ірина Красовська, Олександра Бедрицька, Олена Яковенцо, ще одну учасницю не видно), на другому (праворуч)  - збірна Івано-Франківської області (Любов Чорній, Ніна Вінницька, Лідія Олексин та ?), на третьому - збірна Львівщини (Олена Зубатюк, Леся Пароля, Віра Мудра та Тамара Денисенко). Фото з архіву Олени Зубатюк.

о

Карта "Скелі Довбуша" (автор - ужгородець Степан Слуцький), що використовувалася під час чемпіонату 1985 року (з колекції Василя Бортника). 

Чемпіонат України 1986 року, Чернівці

З 1986 року (і до 1990), з ініціативи голови ФСОУ та тренера Державного комітету УРСР по фізичній культурі і спорту Валерія Глущенка (він займав обидві ці посади), була змінена структура проведення головного чемпіонату України. До того часу головними були щорічні чемпіонати (всеукраїнські змагання з 1963), в яких брали участь збірні команди областей, що були сформовані з дорослих спортсменів (вони збирали по кількасот учасників, а з 1974 кожна команда мала ще й по двоє юніорів та юнорок віком до 18 років). З 1986 року у травні-червні стали проводити по два зональних чемпіонати (перші пройшли у Сумах та Ужгороді), учасники яких у день заїзду здавали на стадіоні норматив з бігу на 15 000 метрів. Ті, хто вклався у норматив, наступного дня стартували у кваліфікаційних забігах. Третього дня спортсмени змагалися в естафетах, причому на рівних допускалися команди складені з представників різних областей. У заключний день розігрувалася особиста першість, до якої допускалися по 20 учасників разом з тими, хто виступав п/к - за списком визначеним держтренером. 

Кількома тижнями пізніше проводився чемпіонат України, учасники якого також визначалися списком, складеним одноосібно головою федерації (до 30 жінок і чоловіків разом з юніорами). Першого дня на стадіоні спортсмени здавали норматив з бігу на 5 000 м (для чоловіків це 15.50, для юніорів до 20 р. - 16.50). Ті, хто не вклалися в норматив (такох було приблизно третина), у наступних трьох стартах з орієнтування стартували поза конкурсом. Призери чемпіонату визначалися за сумою балів набраних на 3-х довгих дистанціях. За сучасною термінологією це були чемпіони з багатоборства.

Результати чемпіонатів серед чоловіків зберіг для нас киянин Ігор Трухан, жіночих результатів поки що знайти не вдалося.

о

Переможці чемпіонату України 1986 р.: 1.Михайло Люклян (Долина), 2. Ігор Трухан (Київ), 3. Олександр Михайлов (Одеса). До трійки кращих на окремих дистанціях увійшли також Сергій Семенов (Черкаси) та Петро Петричук (Чернівці), що виступали поза конкурсом.

Чемпіонат України 1987 року, Рівне

(Зона "Б" чемпіонату України проводилася у Чернівцях)

о

Переможці чемпіонату України 1987 р.: 1. Ігор Трухан (Київ), 2. Сергій Кобець (Херсон), 3. Микола Місюра (Одеса). До трійки кращих на окремих дистанціях увійшли також Андрій Слобожанінов (Чернівці), Олександр Ігнатьєв (Харків, п/к), Михайло Люклян (Долина), Микола Божко (Черкаси,п/к) та Олександр Палагнюк (Чернівці).

Чемпіонат України 1988 року, Львів

(Зона "А" чемпіонату України проводилася у Комсомольську (зараз - Горішні Плавні, Полтавська обл., зона "Б" - у Хмельницькому)

о

Переможці чемпіонату України 1988 р.: 1. Ігор Трухан (Київ), 2. Олександр Палагнюк (Чернівці), 3. Олександр Михайлов (Одеса). До трійки кращих на окремих дистанціях увійшли також Сергій Усенко (Суми, п/к) та Валерій Заєрко (Дніпро).

о

Чемпіонат України 1989 року, Кам'янець-Подільський

Щонайменше один з днів фіналу проводився у селі Панівці Хмельницької області.

(Зона "Б" чемпіонату України проводилася у Житомирі)

о

Переможці чемпіонату України 1989 р.: 1. Ігор Трухан (Київ), 2. Юрій Омельченко (Чернівці - Луцьк), 3. Олександр Палагнюк (Чернівці). До трійки кращих на окремих дистанціях увійшли також Михайло Люклян (Долина), Андрій Мальчик та Юрій Дорош(обоє з Луцька) та Ігор Перченко з Дніпра. 

Чемпіонат України 1990 року, Чернівці

(Зона "А" чемпіонату України проводилася у Харкові, зона "Б" - у Києві)

Здача нормативув бігу на 5 000 м на одному з чемпіонатів України. На фото: Ігор Трухан (№1), Михайло Люклян, ? (№9), Олександр Михайлов, Михайло Пугач (№2) та Андрій Лозицький (№3). 

о

о

Переможці чемпіонату України 1990 р.: 1. Михайло Люклян (Долина), 2. Юрій Омельченко (Чернівці), 3. Андрій Мальчик (Луцьк). До трійки кращих на окремих дистанціях увійшли також Олександр Палагнюк (Чернівці), Михайло Пугач (Суми) та Сергій Бакун (Київ, п/к).

о

В змаганнях серед жінок чемпіонкою стала Лідія Олексин (Тацяк) з Долини. Всі інші дівчата виступали поза конкурсом, т.я. не вклалися у норматив

о