Юрко Коцай. Перший олімпійський чемпіон українського походження.

  Від Золотої Слободи до Арлінгтонського національного кладовища.

Юрко Коцай – олімпійський чемпіон 1928 року, фото у газеті "The Boston Transcript"

Примітка: у родині майбутнього чемпіона вживали українські форми імені та прізвища – Юрко Коцай. В американських документах і пресі він фігурує як George Harold Kojac (англомовна вимова – Джордж Коджак). У статті використано обидві форми: українську – коли йдеться про родину та українське середовище, і англомовну – у цитатах та при згадуванні американських документів.

Замітка у газеті «Час» від 2 жовтня 1928 року

Усе почалося з кількох рядків у газеті. У жовтні 1928 року український «Час» повідомив, що новоспечений дворазовий олімпійський чемпіон Джордж Коджак є сином українських емігрантів із Закарпаття. Саме ця інформація привела до багатомісячного архівного дослідження. Згодом документи відкрили зовсім іншу історію – історію української родини Коцаїв із села Золота Слобода на Тернопільщині, яка виховала майбутнього автора 23 світових рекордів, дворазового олімпійського чемпіона й одного з найвидатніших плавців своєї епохи.

У світову історію плавання він увійшов як George Harold Kojac – дворазовий олімпійський чемпіон, рекордсмен світу, лікар і полковник Військово-повітряних сил США. Проте за американізованим прізвищем Kojac стояла українська родина Коцаїв із невеликого подільського села Золота Слобода. Історія цієї родини пояснює не лише спортивні успіхи Юрка Коцая, а й життєві принципи, які визначили весь його подальший шлях.

Від Золотої Слободи до Нью-Йорка

На початку ХХ століття, як і тисячі інших українських селян Галичини, 31-річний Михайло Коцай разом із дружиною Оленою та трирічним сином-первістком залишив рідну Золоту Слободу – село Бережанського повіту в Галичині, нині на Тернопільщині. Причини були типовими для того часу: злидні, безземелля і відсутність перспектив.

31 жовтня 1909 року пароплавом із Гамбурга родина прибула до Нью-Йорка, сподіваючись розпочати нове життя. Як і більшість українських емігрантів першої хвилі, Коцаї починали майже з нуля. Михайло працював на некваліфікованих роботах, Олена також виконувала важку й низькооплачувану працю. Родина жила дуже скромно, однак навіть за невеликих заробітків знаходила можливість підтримувати українські громадські та благодійні ініціативи, допомагати землякам і зберігати зв’язок із рідним краєм.

Українська громада Нью-Йорка тоді була ще відносно невеликою, але згуртованою. Більшість із майже п’ятнадцяти тисяч русинів-українців проживала компактно на Нижньому Іст-Сайді – у районі, частина якого згодом стала відома як Українське село. Еміграція не послабила зв’язку Коцаїв з українським середовищем. Навпаки, вже через кілька років вони стали помітними учасниками громадського життя Нью-Йорка.

Українська родина в Америці

Особливо активною учасницею громадського життя була Олена Коцай, яка виконувала обов'язки секретаря одного з українських товариств і брала участь в аматорських театральних виставах. Українське середовище формувало й дітей Коцаїв. Вони співали в українському церковному хорі, а сама родина навіть через десятиліття після еміграції в переписах населення США незмінно вказувала українську мову як рідну. Це свідчить, що переїзд до Америки не означав для Коцаїв втрати власної національної ідентичності.

Однак культурною діяльністю внесок родини не обмежувався. Упродовж майже трьох десятиліть імена Михайла та Олени Коцаїв регулярно з’являлися на сторінках газети «Свобода» серед жертводавців на українські громадські, культурні й благодійні потреби.

3амітка у газеті «Свобода» від 3 березня 1922 року

Коцаї долучалися до зборів коштів на допомогу хворим на сухоти колишнім українським стрільцям у Чехословаччині; політичним в’язням та інвалідам у Старому краї; на спорудження у Львові дому для українських інвалідів, які боролися за волю України; на визвольну боротьбу; на підтримку колишніх учнів Рідної школи, що навчалися за кордоном; на допомогу Карпатській Україні та українським скитальцям.

Замітка у газеті "Свобода" від 7 березня 1934 року

Особливо промовистою була їхня підтримка рідної Бережанщини. У 1922 році Коцаї пожертвували кошти на допомогу односельцям-в’язням, які перебували у польських тюрмах. Вони також підтримували будівництво народних домів у Байківцях, Денисові, Раківцях і Чернилеві та збір на відбудову Читального дому в рідній Золотій Слободі, зруйнованого під час польської пацифікації 1930 року.

Замітка у газеті «Свобода» від 22 червня 1936 року

Ці пожертви не були жестами заможних меценатів. Їх робила багатодітна родина, що жила з важкої щоденної праці й мусила рахувати кожен долар. Саме тому вони так багато говорять про систему цінностей, у якій виховувалися діти Михайла та Олени Коцаїв.

У Нью-Йорку родина поповнилася ще сімома дітьми – трьома синами та чотирма доньками. Першим із них, 2 березня 1910 року, народився Юрко. Як дитина, народжена на американській землі, він автоматично отримав громадянство США. У свідоцтві про народження його записали під англомовними формами імені та прізвища – George Harold Kojac. Але українська мова, церква, громадське життя і допомога рідному краю залишалися невід'ємною частиною життя родини Коцаїв.

Юрко Коцай, фото з газети "Midweek Pictorial" від 21 квітня 1927 року

Перші запливи

Як писала тогочасна преса, перші уроки плавання Юрко отримав у водах Іст-Рівер, куди ходив разом зі старшим братом Степаном. Родина не могла дозволити собі платні басейни, тому саме річка стала його першою спортивною школою. Степан терпляче навчав молодшого брата триматися на воді, а згодом разом із батьками став одним із його найвідданіших уболівальників. Підтримка родини супроводжувала Юрка на всьому шляху – від перших дитячих запливів до Олімпійських ігор.

Коли хлопцеві було близько дванадцяти років, знайомий привів його до благодійного Boys’ Club на Томпкінс-сквер. Для сина бідних емігрантів це стало справжнім подарунком долі: клуб мав безкоштовний критий басейн, де Юрко вперше дістав можливість тренуватися регулярно. Саме там природна любов до води почала перетворюватися на великий спортивний талант.

Юрко Коцай, 1927 рік

Народження спортивної сенсації

До старшої школи Юрко Коцай прийшов уже добре підготовленим плавцем. Навчання в DeWitt Clinton High School у Бронксі стало переломним етапом його життя. Школа славилася суворою дисципліною, високим рівнем освіти й однією з найкращих спортивних баз серед державних навчальних закладів Нью-Йорка. Коцай виступав за шкільну команду в Лізі державних шкіл (Public Schools Athletic League – PSAL). Дуже швидко він став її беззаперечним лідером. Юрко не просто перемагав – він регулярно оновлював рекорди Нью-Йорка серед школярів як у плаванні на спині, так і вільним стилем. Уже в старших класах його результати перевищували досягнення багатьох університетських спортсменів.

У січні 1927 року сталося те, що для звичайного школяра здавалося майже неймовірним. Юрка запросили виступити на відкритих змаганнях Пенсильванського університету – одному з найпрестижніших студентських турнірів країни. Фаворитами вважалися досвідчені університетські плавці, однак школяр із Нью-Йорка сенсаційно переміг їх на дистанції 100 ярдів.

Замітка у газеті "The Daily Journal-Herald" від 12 квітня 1927 року

.       Після сенсаційної перемоги сімнадцятирічного Юрка Коцая американська преса шукала пояснення його успіху навіть... на кухні. Газета Deseret News опублікувала дотепну статтю під заголовком «How Mama's Soup Made a Champion» («Як мамин суп зробив чемпіона»). У ній стверджувалося, що секретом перемог молодого плавця був борщ -  улюблений суп, який мама готувала із яловичини та капусти. Ця газетна історія, хоч і написана з гумором, мимоволі засвідчила те, що навіть після років життя в Америці побут української родини залишався майже незмінним.

Замітка у газеті "Deseret News" від 28 травня 1927 року

До закінчення школи Коцай уже встановив свій перший офіційний світовий рекорд, пропливши 50 ярдів на спині за 29 секунд. Саме тоді спортивна преса вперше почала порівнювати його з найвідомішим американським плавцем – Джонні Вайсмюллером. На дистанції 150 ярдів Юрко навіть перевершив рекорд легендарного чемпіона. Попри щоденні тренування, він залишався старанним учнем. Особливо легко йому давалися природничі науки. Саме успіхи в навчанні відкрили перед ним шлях до університету, а згодом – і до медичної освіти.

Юрко Коцай у запливі на Олімпійських Іграх в Амстердаме, 1928 рік

Вражаючі результати зробили Коцая одним із найперспективніших молодих плавців Сполучених Штатів. Ще до закінчення школи він отримав пропозиції від кількох провідних університетів, які прагнули бачити його у своїх спортивних командах. Зрештою Юрко обрав Ратґерський університет (Rutgers University) – один із найсильніших центрів студентського плавання країни. Однак спортивна кар'єра Коцая розвивалася настільки стрімко, що університетські старти відійшли на другий план. Тренери збірної США включили його до олімпійської команди ще до початку навчання. Вісімнадцятирічний юнак вирушав до Амстердама вже не як перспективний школяр, а як один із найталановитіших плавців Америки.

Найсильніші американські плавці на Ігорах IX Олімпіади в Амстердамі, 1928 рік. Зліва направо:
Бастер Крабб, Юрко Коцай, Рей Радді та Джонні Вайсмюллер

Тріумф в Амстердамі

Виступ Юрка Коцая на Іграх IX Олімпіади 1928 року став однією з головних сенсацій плавального турніру. Хоча збірна США традиційно домінувала у цьому виді спорту, саме молодий українець із Нью-Йорка став одним із її головних героїв. На дистанції 100 метрів на спині Коцай не лише здобув золоту медаль, а й встановив новий світовий рекорд. Репортери називали його заплив ідеальним і демонстрацією абсолютної переваги. Газети писали, що він виграв настільки легко, ніби це було звичайне тренування. Його олімпійський рекорд виявився настільки високим, що став єдиним плавальним рекордом Амстердама, який не був перевершений навіть на наступній Олімпіаді 1932 року в Лос-Анджелесі.

Юрко Коцай та Джонні Вайсмюллер

Друге золото Юрко виборов у складі американської естафетної команди 4×200 метрів вільним стилем, де плив поруч із легендарним Джонні Вайсмюллером. Крім того, він посів четверте місце на дистанції 100 метрів вільним стилем, лише трохи поступившись призерам.

Американська преса писала про Коцая як про нового лідера збірної США та одного з найуніверсальніших плавців світу. Йому однаково успішно підкорялися плавання на спині й дистанції вільним стилем – поєднання, яке навіть тоді траплялося вкрай рідко.

Фото з газети "Le Miroir Des Sports" від 22 квітня 1930 року

Портрет чемпіона

Олімпійські медалі й світові рекорди зробили Юрка Коцая одним із найвідоміших плавців світу. Проте газетні звіти розповідають лише про результати. Значно цікавішим є питання: якою людиною був вісімнадцятирічний хлопець, який раптом опинився серед спортивної еліти світу. 

Найяскравіший портрет молодого Коцая залишив угорський плавець, журналіст і учасник тих самих Олімпійських ігор Іштван Боронь. Він не описував чемпіона – він описував хлопця, якого щодня бачив поруч. Боронь згадував, що вперше помітив Коцая на трибунах амстердамського басейну. Перед ним стояв зовсім не схожий на майбутню світову знаменитість юнак: величезні американські черевики, білі спортивні шкарпетки, потертий синій светр, бронзова плавальна шапочка, насунута майже на очі, і неслухняне кучеряве волосся. Виглядав, як кіноактор, якому дісталася роль гангстера з Брукліна, — жартував журналіст.

Замітка у газеті «Pesti Naplo» від 8 березня 1931 року

Проте найбільше його зацікавила не зовнішність Коцая, а його походження: - Кажуть, Коджак походить з українського кварталу Нью-Йорка, а його батькові доводиться ще дбати про цілу зграю маленьких Коджаків. Далі Боронь із властивим йому гумором додавав: - Схоже, тато Коджак має бути дуже здібною людиною – він ще й примудряється оплачувати університетські студії Джорджа... У кварталах Нью-Йорка, де живуть іммігранти, заможних людей дуже мало, а американські університети відкривають свої двері переважно дітям забезпечених янкі.

Цей короткий уривок сьогодні має особливу цінність. Він підтверджує те, що ми знаємо з інших документів: сучасники добре розуміли, що Коцай походив із бідної української емігрантської родини, а його шлях до світової слави був значно складнішим, ніж у більшості американських спортсменів.

Фото 1928 року у журналі «Sportelet»

Про становище Юрка у світовому плаванні промовисто свідчить і фотографія, опублікована 1928 року в угорському журналі «Sportélet». На ній поруч стоять троє найвідоміших плавців своєї доби – швед Арне Борг, угорець Іштван Боронь і американець Юрко Коцай. Це був своєрідний портрет еліти світового плавання кінця 1920-х років.

Втім, спортивна велич майже не позначилася на характері молодого чемпіона. Боронь згадував, що Коцай ставився до плавання легко й невимушено. Він не справляв враження людини, одержимої рекордами чи медалями, і, здається, значно більше любив сам процес, ніж славу, яка приходила разом із перемогами. Понад усе він любив жартувати. Міг зненацька розіграти товаришів по команді, вигадати чергову витівку або влаштувати кумедний безлад, щоразу заражаючи гарним настроєм усіх навколо.

Після завершення Олімпіади американська команда вирушила у післяолімпійське турне Європою. І тут Коцай знову здивував оточення – цього разу не результатами, а своєю простотою. Він поводився як великий підліток, як добре вихована дитина, – писали очевидці. Він не вимагав особливого ставлення, не користувався славою дворазового олімпійського чемпіона й однаково щиро радів кожному новому місту, новим знайомствам і навіть незвичній їжі, яку із задоволенням куштував. Саме таким –  відкритим, доброзичливим і напрочуд скромним – Юрка Коцая запам'ятали люди, які знали його не за газетними заголовками, а в повсякденному житті.

Нью-Йорк гордий з українця

Не менш промовистою була реакція української громади Сполучених Штатів. Газета «Свобода» повідомляла, що після повернення олімпійської збірної до Нью-Йорка міський голова Джеймс Дж. Вокер урочисто привітав Юрка Коцая в міській раді. На урочистому прийомі були присутні міські урядовці, представники спортивних організацій та учні Public School № 64 – початкової школи, де раніше навчався Юрко Коцай. Для дітей із бідного району Нижнього Іст-Сайду він уже став живим прикладом того, що наполегливість і праця можуть привести до світового визнання. Замітка в іншій газеті - "Час" - мала промовистий заголовок – «Нью-Йорк гордий з українця». Для українських емігрантів це була не просто спортивна новина. Це було визнання того, що син українських переселенців, вихований у бідному кварталі Нью-Йорка, став одним із найкращих спортсменів світу.

Фото і замітка у газеті «The New York Times» від 30 вересня 1928 року

Американська преса теж охоче підхопила цю історію. Журналісти писали про юнака, який ще кілька років тому вчився плавати у стрімких водах Іст-Рівер, де єдиним учителем була сильна течія, а тепер стояв на найвищій сходинці олімпійського п'єдесталу.

Так народжувалася американська легенда про хлопця з родини емігрантів, який здійснив свою мрію. Для українців же він залишався насамперед Юрком Коцаєм – сином Михайла й Олени Коцаїв із далекої Золотої Слободи.

Під час навчання в Ратґерському університеті Юрко став легендою університетської команди. Упродовж студентських років він не програв жодного запливу в матчевих зустрічах, був капітаном команди, здобув титул чемпіона NCAA та закінчив університет у 1931 році.

Замітка у газеті «Час» від 13 листопада 1928 року

Важливіше за золото

Замітка у газеті "Свобода" від 18 червня 1930 року

Після тріумфу в Амстердамі здавалося, що перед Юрком Коцаєм відкритий шлях до ще більших спортивних звершень. Йому було лише дев'ятнадцять років. Дворазовий олімпійський чемпіон, світовий рекордсмен, один із найпопулярніших молодих плавців Америки – спортивні оглядачі майже одностайно вважали, що саме він стане головною зіркою наступних Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі. Так думали не лише журналісти. Навесні 1931 року багаторічний тренер Джо Рудді говорив угорській газеті «Nemzeti Sport»: – Якщо говорити відверто, то верхньої межі можливостей Коджака ми ще не знаємо. Він однаково блискуче виступає і на спині, і вільним стилем.

 Фото і замітка у газеті "Brownsville Herald" від 15 червня 1933 року

Не менш красномовною була оцінка Джонні Вайсмюллера. Згадуючи один із фіналів чемпіонату США, він писав: – Коджак працював, як демон... До останніх метрів він випереджав мене майже на два метри.

Саме тоді угорська преса назвала Юрка некоронованим королем американських вод. Після завершення кар'єри Вайсмюллера багато хто бачив саме Коцая новим лідером американського плавання. Але життя розпорядилося інакше. Улітку 1932 року на олімпійський відбір у Цинциннаті він... не приїхав.

Для спортивного світу це стало несподіванкою. Причину пояснила його мати. Велика депресія боляче вдарила по родині Коцаїв. Батько працював лише неповний робочий тиждень, удома залишалося семеро молодших дітей, а навчання на медичному факультеті Колумбійського університету, де Юрко продовжив освіту, вимагало не тільки часу але й значних коштів. Водночас спортивна слава допомагала Коцаєві знаходити роботу. Преса згадувала його серед вихователів престижного літнього табору, куди запрошували відомих спортсменів. Саме такі сезонні заробітки давали змогу оплачувати освіту і допомагати родині, тож Юрко працював вихователем, відмовившись від боротьби за другу Олімпіаду.

Фото і замітка у газеті «Slovensky Dennik» від 31 березня 1934 року

В інтерв'ю Associated Press Гелен Коцай сказала слова, які сьогодні звучать не менш промовисто, ніж понад дев'яносто років тому: – Джордж любить плавання і хотів би бути там. Але зараз найважливіше – його медична освіта... У нашій родині дев'ятеро людей, і ми мусимо дуже ретельно рахувати кожен долар. Для дітей емігрантів подібний вибір був добре знайомий. Перед Юрком постало непросте рішення: продовжити шлях до нових олімпійських перемог чи здобути професію, яка забезпечить майбутнє не лише йому самому, а й усій родині. Він обрав медицину. Як зазначав Іштван Боронь, навіть американська федерація плавання не могла допомогти своєму чемпіонові матеріально. Правила аматорського спорту категорично забороняли будь-яку фінансову підтримку спортсменів. Здавалося, на цьому блискуча спортивна кар'єра завершилася.

Фото у газеті «Kassai Ujsag» від 3 травня 1936 року

Але сталося навпаки.

Попри надзвичайно складне навчання, роботу й допомогу родині, Коцай не залишив плавання. Уже через рік він знову встановлював рекорди, здобував титули чемпіона США і повернувся до числа найсильніших плавців країни. Сьогодні важко не дивуватися, як йому це вдавалося. Медичний факультет Колумбійського університету (Columbia University College of Physicians and Surgeons) належав до найпрестижніших у Сполучених Штатах. Водночас Юрко працював, допомагав великій родині пережити роки Великої депресії й залишався спортсменом світового рівня. Збережені документи не пояснюють, як саме він знаходив на це сили. Але вони переконливо свідчать про інше: він не відмовився ні від своєї професійної мрії, ні від спорту.

  Замітка у газеті «Fal River Herald News» від 27 лютого 1936 року

Поступово медицина й плавання почали поєднуватися.

Замітка у газеті "Свобода" від 8 липня 1937 року

Ще навчаючись в університеті, Коцай працював вихователем у престижному літньому таборі, куди запрошували відомих спортсменів, лікарів і випускників провідних американських університетів. Його олімпійська слава відкривала нові можливості, але заробляв він не спортивними виступами, а власною працею.

 Фото і замітка у газеті «Свобода» від 20 червня 1938 року

Попри дедалі більшу популярність у спортивному світі та напружену працю лікаря, Коцай не втрачав зв'язку з українською громадою Нью-Йорка. У 1938 році українці урочисто вітали його в церкві святої Марії. Збережена фотографія із цієї зустрічі стала ще одним свідченням того, що для своїх земляків він залишався не лише знаменитим американським чемпіоном, а передусім Юрком Коцаєм із української родини.

Після отримання диплома лікаря Коцай не порвав зі спортом. Навпаки, він почав дивитися на нього очима медика. Американська преса вже 1940 року називала його експертом із техніки плавання. Відома плавчиня Конні Діффендорфер згадувала, що саме доктор Коцай почав тренувати її з суто наукового погляду, і лише за одинадцять місяців допоміг покращити результат на вісім секунд.

Колишній олімпійський чемпіон поступово ставав людиною, яка поєднувала медицину зі спортом. Незабаром ці знання знадобилися в зовсім іншій сфері.

Газета "Cedar Rapids Gazette" від 27 грудня 1935року: - Юрко (Джордж) Коцай і Кетрін Фогарті після одруження, грудень 1935 року. Підпис: - олімпійський чемпіон США з плавання Джордж Коджак, мабуть, почуватиметься як удома, вирушаючи у «море подружнього життя». Тепер це вже доктор Джордж Коджак. На фото він разом зі своєю нареченою — Кетрін Фогарті — у Нью-Йорку

Ще з 1938 року він був кадровим офіцером Медичного корпусу. А під час Другої світової війни Юрко Коцай став військовим лікарем Військово-повітряних сил США. Його служба була пов'язана з медичним забезпеченням авіаційних підрозділів і санітарними авіаперевезеннями. У травні 1946 року американські газети повідомляли про складну евакуацію тяжкохворого працівника з Азорських островів до США. Протягом тринадцяти з половиною годин польоту медичний супровід пацієнта забезпечував капітан Джордж Коджак. Лише після цього журналісти нагадували читачам, що поруч із пацієнтом перебував не просто військовий лікар, а дворазовий олімпійський чемпіон. Після завершення війни він залишився у Військово-повітряних силах США. Наступні два десятиліття Джордж Коджак присвятив військовій медицині, служив на посаді командира базового госпіталю на авіабазі Отіс та головного авіаційного хірурга 4707-го крила протиповітряної оборони. Завершив службу в 1965 році в званні полковника. Так людина, яку світ спочатку знав як дворазового олімпійського чемпіона, більшу частину свого життя прожила вже як лікар і офіцер.

Фото з газети "The News-Dispatch" від 19 червня 1936 року

Перший

Історія Юрка Коцая – це не лише історія великого спортсмена. Це історія української родини, яка, попри еміграцію, зуміла зберегти свою мову, культуру й національну пам'ять, а також виховати сина, ім'я якого назавжди ввійшло до світової спортивної історії.

Газета "Hiawatha Daily World" від 25 липня 1945 року

Протягом багатьох десятиліть його ім'я майже не згадувалося в Україні. Натомість американська преса й далі пам'ятала про нього. Навіть через сімнадцять років після олімпійського тріумфу популярна газетна рубрика But It's True! нагадувала читачам, що знаменитий чемпіон навчився плавати у водах Нью-Йорка, а журналісти, згадуючи його спортивні успіхи, водночас розповідали вже про доктора Коцая, військового лікаря, наставника молодих плавців і людину, яка присвятила життя медицині. Життя Юрка Коцая стало прикладом дивовижного шляху, який пройшов син українських емігрантів із невеликого подільського села. Він здобув світову славу як дворазовий олімпійський чемпіон, свідомо відмовився від другої Олімпіади заради медичної освіти, присвятив десятиліття службі військовим лікарем і завершив кар'єру в званні полковника Військово-повітряних сил США.

Юрко Коцай помер 28 травня 1996 року. Його поховали на Арлінгтонському національному кладовищі – місці останнього спочинку президентів, генералів, астронавтів, Героїв війни та тисяч військовослужбовців, які присвятили життя служінню своїй державі. Це була остання державна шана людині, яку світ спочатку запам'ятав як великого спортсмена, а згодом – як військового лікаря.

Наскільки сьогодні дозволяють стверджувати відомі джерела, саме Юрко Коцай став першим спортсменом українського походження, який здобув звання олімпійського чемпіона. Його перемога в Амстердамі 1928 року відкрила золоту сторінку в історії українців на Олімпійських іграх.

За свої спортивні досягнення Юрко Коцай був включений до Міжнародної зали слави плавання (International Swimming Hall of Fame), Зали спортивної слави Ратґерського університету (Rutgers Athletics Hall of Fame), а також Нью-Йоркського Українського музею спорту та Зали спортивної слави (Ukrainian Sports Hall of Fame and Museum). Проте в самій Україні про першого олімпійського чемпіона українського походження знають значно менше, ніж за океаном.

Мабуть, саме тому його ім'я варто повернути не лише до історії світового плавання, де воно давно посідає належне місце, а й до української історичної пам'яті. Адже Юрко Коцай був не просто великим чемпіоном. Він став прикладом того, як син українських емігрантів, не зрікаючись свого походження, зміг досягти світового визнання, а здобуту славу перетворити на багаторічне служіння людям.

Замітка у газеті «Свобода» від 21 серпня 1928 року

Для української громади він назавжди залишився Юрком Коцаєм – сином Михайла та Олени Коцаїв із Золотої Слободи. Уже в серпні 1928 року, одразу після Олімпіади в Амстердамі, газета «Свобода» писала про нього: – ...люди, що його знають, кажуть, що він щирий Українець.

Так випадкова газетна замітка перетворилася на історичне розслідування, результатом якого стало відновлення справжньої біографії першого олімпійського чемпіона українського походження.

автор Олександр Цепурдей

Стаття написана на основі українських, американських і угорських архівних документів та періодичної преси першої половини ХХ століття. До списку включено лише основні джерела, безпосередньо використані під час підготовки матеріалу.

Архівні документи

Пасажирський список пароплава Pennsylvania (31 жовтня 1909).

Федеральні переписи населення США 1920, 1930, 1940 років.

Official U.S. Army Register (1947, 1950, 1966).

 

Періодична преса

Свобода (1916–1957).

Час (1928-1930)

New York Times.

Associated Press.

Reading Eagle.

St. Petersburg Times.

Sportélet.

Nemzeti Sport.

Pesti Napló.

Kis Újság.

Esti Kurir.

 

Інтернет-ресурси

Olympedia

International Swimming Hall of Fame

Rutgers Athletics Hall of Fame

Відео 1927 року – https://www.youtube.com/watch?v=apI28uWhqew

Історія випускника Мукачівської гімназії, який став олімпійцем США і журналістом The New York Times

 Ця стаття (автор Олександр Цепурдей) є спробою реконструювати життєвий шлях Ервіна Ацела на основі десятків газетних публікацій, спортивних звітів і документів його епохи. Більшість наведених фактів походить із джерел, опублікованих за життя самого Ацела, що дозволяє побачити його таким, яким його знали сучасники. Фотографії вдалося віднайти завдяки допомозі американського історика фехтування Andy Shaw, який спеціалізується на історії збірної США та олімпійського руху (Andy Shaw - U.S. Fencing Historian). Вперше стаття була опублікована 26.06.2026 року на сторінках Mukachevo.net.

Збірна США з фехтування під час Ігор IX Олімпіади в Амстердамі, 1928 рік. Стоять (зліва направо): тренер Джорджо Сантеллі, Ральф Фолкнер, Ервін Ацел, Норман Армітедж, Джон Гаффман, тренер Рене Піншар. Сидять (зліва направо): Нік Мурей (Міклош Мандль), Гарольд ван Бускірк, Джордж Калнан, Артур Сент-Клер Лайон, Гарольд Рейнер, Рене Перуа. Композиція фотографії дозволяє припустити, що її зроблено після завершення олімпійського турніру: у центрі першого ряду розміщений Джордж Калнан — єдиний американський фехтувальник, який виборов медаль на Іграх IX Олімпіади (бронзова медаль в особистій першості шпажистів). Фото з колекції Andy Shaw (США), історика американського фехтування (U.S. Fencing Historian)

У липні 1928 року закарпатська газета Az Őslakó повідомила своїм читачам незвичайну новину. На Олімпійських іграх в Амстердамі у складі збірної США з фехтування виступатиме мукачівець доктор Ервін Ацел. Для мешканців Підкарпатської Русі ця звістка була особливою. Минуло вже майже п'ятнадцять років відтоді, як він залишив Мукачево і виїхав до Америки, однак місцева преса й далі вважала його своїм. Представляючи майбутнього олімпійця, газета писала: «Доктор Ервін Ацел — видатний фехтувальник, журналіст, знаменитий син Aczél tata, який закінчив гімназію в Мукачеві». Ця коротка характеристика напрочуд точно передавала його життєвий шлях: випускник Мукачівської гімназії, журналіст, спортсмен і представник однієї з найвідоміших родин міста. 

Публікація про участь мукачівця в Олімпіаді в газеті Karpati Hirado, 1928 р

Батьком Ервіна був популярний мукачівський письменник і гуморист Aczél tata – Мікса Штальбергер, якого сучасники називали «Нестором письменників Підкарпатської Русі». Документи свідчать, що родина використовувала подвійне прізвище Aczél/Stahlberger, а німецьке слово Stahl і угорське acél мають однакове значення – «сталь».

Цікаво, що ще до еміграції до США Ервін підписувався як Dr. Acél–Stárhemberg Ervin, а в американській пресі перших років після переїзду виступав як Dr. Ervin Acel-Starhemberg. Це дозволяє припустити, що форма Stárhemberg була пов'язана зі старішою родинною традицією, тоді як прізвище Aczél (Acel) уже стало основною формою самоідентифікації родини. Пізніше друга частина прізвища поступово скоротилася до ініціалу «S.», а в історію американського спорту Ервін увійшов як Ervin S. Acel.

Навряд чи хтось із його колишніх учителів міг уявити, що випускник гімназії з берегів Латориці одного дня представлятиме Сполучені Штати на Олімпійських іграх, писатиме для The New York Times і стане одним із найкращих шаблістів Америки. Та історія Ервіна С. Ацела виявилася значно цікавішою за звичайну спортивну біографію.

Фрагмент щорічника Мукачівської гімназії за 1905-1906 роки

Мукачівський гімназист

Ервін Ацел народився 18 грудня 1888 року в Кішварді у комітаті Саболч. Проте справжнім містом його юності стало Мукачево. У випускному повідомленні Мукачівської державної гімназії за 1906 рік серед випускників знаходимо запис: Aczél Ervin, izr., Kisvárda, 1888. decz. 18., jel. érett., jogi. Це означало, що юнак, юдейського (єврейського) віросповідання, склав випускні іспити з відзнакою і вступає на юридичний факультет.

На початку ХХ століття Мукачівська гімназія була одним із найкращих середніх навчальних закладів регіону. Тут навчалися діти з Березького, Ужанського, Угочанського та Мармароського комітатів. Окрім класичних наук (латина, математика, філософія), в гімназіях того періоду велика увага приділялася фізичному вихованню. Саме тут формувалося покоління майбутніх чиновників, адвокатів, лікарів, журналістів і громадських діячів. Фехтування часто викладалося як регулярна позакласна дисципліна. Тож, ймовірно, саме у гімназії Ервін отримав перші навички з цього виду спорту. Саме тому через десятиліття міжвоєнна преса називатиме його мукачівським фехтувальником.

Після закінчення гімназії Ацел навчався на юридичному факультеті Будапештського університету. Його ім'я неодноразово зустрічається в «Альманасі Будапештського королівського угорського університету» серед студентів юридичного та державознавчого факультету за 1906–1913 роки. Це дозволяє простежити його університетські студії після закінчення Мукачівської гімназії. У щорічнику університету за 1912–1913 навчальний рік Ервін Ацел уже фігурує серед докторів права. Таким чином, юридичну освіту він завершив не пізніше 1913 року, ще до переїзду до США.

Втім, майбутній правник не обмежувався лише університетськими студіями. Уже в студентські роки він почав виступати як публіцист. Найдавніша відома нині згадка про його журналістську діяльність датується 1907 роком. У католицькому журналі Katolikus Szemle з'явилася полемічна стаття, автор якої критикував Ервіна Ацела за публікацію «A renovált babona» («Оновлене забобонство»). Оглядач звинувачував молодого автора в тому, що той «найгрубішим чином висловлюється про найсвятіші речі католицької релігії». Сам факт такої публічної полеміки свідчить, що двадцятирічний Ацел уже був достатньо помітним учасником суспільних дискусій.

Паралельно з навчанням і журналістською діяльністю Ацел активно шліфував майстерність у фехтувальних залах Будапешта. Ймовірно, його спортивною базою була секція університетського клубу BEAC (Budapesti Egyetemi Atlétikai Club), який на початку ХХ століття належав до провідних спортивних осередків Угорщини. Саме в університетському середовищі майбутній олімпієць отримав перший серйозний досвід спортивного фехтування, що згодом привів його до лав найкращих шаблістів США.

Значок – емблема першого в Мукачеві спортивного клубу, 1910 р

Паралельно Ацел не втрачав зв'язку з рідним Мукачевом. У 1910 році в місті виникло перше спортивне товариство – Munkácsi Sport Egyesület (MSE), яке стало центром спортивного життя напередодні Першої світової війни. Серед його засновників були депутат угорського парламенту Янош Недецеї, директор Мукачівської гімназії Альберт Ергелі та 22-річний правник Ервін Ацел. Уже тоді проявився інтерес молодого юриста до організованого спорту, який згодом приведе його до олімпійських доріжок Амстердама та керівних посад в американському фехтуванні. 

Публікація про засновників клубу MSE в газеті Pragai Magyar Hirlap, 1938 р

Через майже тридцять років, у ювілейній статті до 30-річчя MSE, празька газета Prágai Magyar Hírlap писала: «Фехтування /в MSE/ культивували надзвичайно інтенсивно, і в особі д-ра Ервіна Ацела спортивний світ отримав олімпійця». Це свідчення особливо цінне тим, що походить від самих мукачівців. Для них Ацел залишався частиною історії міста навіть тоді, коли вже давно жив у Нью-Йорку.

Від Мукачева до Москви

3 січня 1914 року в будапештській газеті Világ, одній з найвпливовіших ліберальних газет Угорщини початку ХХ століття, з'явилася велика стаття молодого журналіста під назвою «Munkácstól Moszkváig» – «Від Мукачева до Москви». Сьогодні вона виглядає дивовижно сучасною. Ацел аналізував причини бідності русинського населення Карпат, масової еміграції до Америки та соціальної відсталості верховинських сіл. Він детально описував становище селянських господарств, боргову залежність громад та економічні труднощі, які змушували тисячі людей залишати рідний край. 

Стаття Ервіна Аселя «Від Мукачева до Москви» в гатеті Vilag, 1914 р

Особливо показовим є приклад Драгобратфалви – сучасного села Доробратова у Мукачівському районі. Ацел описував, як громада загрузла в боргах через невдалі фінансові рішення місцевої влади і десятиліттями мусила розплачуватися за помилки чиновників. На його думку, причини проблем були насамперед соціально-економічними. Молодий автор писав: «Треба принести в гори хоча б трохи ліберального світогляду, трохи доброго врядування». Для Угорщини 1914 року це була доволі смілива позиція.

Стаття з'явилася саме в той час, коли всю країну сколихнув Мармарош-Сигетський процес над групою закарпатських русинів, яких влада звинувачувала у проросійській діяльності. На відміну від багатьох урядових публіцистів, Ацел не бачив вирішення проблеми в репресіях і судових переслідуваннях. Він фактично виступав як правозахисник місцевого населення, наголошуючи, що головними причинами невдоволення є не політичні інтриги, а бідність, безпросвітність і відсутність перспектив. Саме вони, на його думку, робили карпатських селян особливо вразливими до зовнішньої пропаганди.

Через понад сто років цей текст читається не лише як історичний документ, а й як свідчення того, наскільки добре майбутній олімпієць знав Закарпаття та наскільки рано сформувалися його ліберальні й гуманістичні погляди.

Одна з публікацій Ацела в The New York Times, 1915 р

Америка замість війни

Навесні 1914 року Ервін Ацел прийняв рішення, яке змінило все його подальше життя. 21 березня він піднявся на борт лайнера President Lincoln у Гамбурзі, а 3 квітня зійшов на берег у Нью-Йорку. За неповні два тижні молодий доктор права і журналіст із Мукачева опинився в одному з найбільших міст світу – саме там він згодом стане редактором, олімпійцем і одним із провідних американських шаблістів свого покоління. Від прибуття Ацела до Нью-Йорка до початку Першої світової війни залишалося лише чотири місяці. Коли він сходив із трапа в Нью-Йорку, Австро-Угорщина ще існувала, Франц Йосиф був імператором, а Мукачево залишалося звичайним містом Угорського королівства. Ніхто не міг передбачити, що вже за кілька місяців світ, який він залишив за спиною, почне стрімко зникати. Закарпатська преса пізніше повідомляла, що він поїхав до Америки «для продовження навчання», однак реальні обставини були, ймовірно, складнішими. На той час Ацел уже мав докторський ступінь з права, досвід публіцистичної діяльності та ім'я, відоме читачам ліберальної угорської преси. Навряд чи його можна було вважати звичайним студентом.

Переїзд до Нью-Йорка відкривав перед молодим правником і журналістом значно ширші можливості, ніж кар'єра провінційного адвоката в Угорщині. Саме тут він отримав змогу працювати у великій багатомовній пресі, брати участь у суспільних дискусіях міжнародного масштабу та реалізувати свої інтереси до політики й економіки. Якщо в Мукачеві та навіть Будапешті він був перспективним молодим автором, то в Нью-Йорку міг стати учасником світового інформаційного простору.

На відміну від багатьох емігрантів із Карпатського регіону, Ацел прибув до Америки вже добре освіченим фахівцем. Він швидко інтегрувався в американське суспільство. Працював у пресі, виступав із власними економічними та суспільними проектами, публікувався англійською мовою, а його статті та коментарі з міжнародних питань привертали увагу таких видань, як The New York Times. Саме в Америці він повною мірою реалізував себе як журналіст, редактор, громадський діяч і згодом — спортсмен міжнародного рівня. 

Публікація Ацела в The New York Times про післявоєнну відбудову Європи, 1919 р

Початок Першої світової війни остаточно змінив його життєві плани. Для Ервіна Ацела Америка виявилася не короткою освітньою подорожжю, а новою батьківщиною. Тимчасова поїздка за океан перетворилася на еміграцію, а Нью-Йорк став його домом на наступні понад сорок років. 21 квітня 1919 року на сторінках The New York Times з'явилася стаття Ервіна С. Ацела, присвячена післявоєнній відбудові Європи. Він запропонував використати заощадження емігрантів у США як джерело інвестицій для держав, що постали на руїнах старих імперій. Серед країн, які, на його думку, могли скористатися такою допомогою, він назвав: Литву, Україну, Польщу, Чехословаччину, Угорщину та Югославію. На перший погляд, це лише один із багатьох політичних текстів журналіста. Однак для українського читача ця згадка має особливе значення. У 1919 році боротьба за українську державність ще тривала. Майбутнє країни залишалося невизначеним. Попри це, випускник Мукачівської гімназії розглядав Україну як окрему політичну та економічну реальність, яку варто включати до планів повоєнного відновлення Європи. Можливо, не останню роль у цьому відіграли його знання Закарпаття та багаторічне знайомство з русинським середовищем Карпат.

Олімпійська збірна США з фехтування на борту корабля President Roosevelt, що прямував до Амстердама на Ігри IX Олімпіади, 1928 рік. Сидять (зліва направо): Нік Мурей (Miklós Mandl), Аллан Беверлі Мілнер, Ервін Ацел, Артур Сент-Клер Лайон, Джон Гаффман, Дернелл Евері. Сидять на стільцях: доктор Грем Монро Гаммонд (засновник і перший президент AFLA), Генрі Скіллмен Брекінрідж (капітан команди фехтувальників) та невстановлена особа у чорному светрі. Стоять (зліва направо): тренер Рене Піншар, Джордж Калнан, Ірма Хоппер, Ральф Фолкнер, Маріон Ллойд, Едвард Барнетт, Рене Перуа, Джорджо Сантеллі, Норман Армітедж, Гарольд ван Бускірк, Джо Левіс та Гарольд Рейнер. Фото з колекції Andy Shaw (U.S. Fencing Historian)

Олімпієць Америки

Паралельно з журналістикою Ацел продовжував займатися фехтуванням. У Нью-Йорку він опинився в одному з найсильніших фехтувальних середовищ Америки – New York Athletic Club. Саме там працював легендарний маестро Джорджо Сантеллі, олімпійський чемпіон 1920 року, який 1924 року емігрував до США і став одним із творців американської школи фехтування.

Для Ацела це означало не просто продовження занять спортом, а тренування поруч із найкращими представниками угорсько-італійської шабельної традиції. І робив це Ацел надзвичайно успішно. Уже в 1921 році він увійшов до числа найсильніших шаблістів Америки, виборовши бронзову медаль чемпіонату США. У 1926 та 1927 роках у складі американської збірної брав участь у чемпіонатах Європи, що проходили в Угорщині та Франції. А в 1928 році став учасником Олімпійських ігор в Амстердамі – того самого турніру, про який із гордістю писали газети його рідного міста.

Олімпійська сабельна команда США на Іграх IX Олімпіади в Амстердамі (1928). Зліва направо: Ервін Ацел, Нік Мурей (Міклош Мандль), Гарольд ван Баскірк, Норман Армітедж, Джон Гаффман та Артур Сент-Клер Лайон.

 Його спортивні досягнення вражають і сьогодні: учасник Олімпіади 1928 року, резервіст олімпійських команд 1932 та 1936 років, дев'ятиразовий чемпіон США в командній шаблі, шестиразовий призер особистих чемпіонатів США. Понад два десятиліття серед еліти американського фехтування. 

Ервін Ацель. Фото з колекції Andy Shaw (U.S. Fencing Historian)

Особливо дивує його спортивне довголіття. У 1934 році The New York Times називала його «спритним і досвідченим фехтувальником». У 1935–1937 роках він перемагав чинних чемпіонів США та олімпійців. У червні 1936 року, безпосередньо перед Берлінською Олімпіадою, Ацел знову став бронзовим призером національного чемпіонату США.

Фото з газети Nassau Dalli Review – Star від 14.06.1938 р

У 1938 році, у віці майже п'ятдесяти років, він був за один укол від титулу чемпіона країни, виборовши срібну медаль. Того ж року американська преса назвала його «ветераном New York Athletic Club, який виступає у змаганнях майже тридцять років». 1940 року у 51-річному віці Ервін Ацел уже не належав до головних претендентів на індивідуальний титул, але залишався настільки сильним фехтувальником, що входив до складу чемпіонської шабельної команди New York Athletic Club, що вдев’яте виграла титул найсильнішого клубу США.

Навіть після завершення активної кар'єри ім'я Ервіна Ацела залишалося добре відомим американським фехтувальникам. У 1945-1948 роках він був секретарем Аматорської фехтувальної ліги Америки (AFLA) – попередниці національної федерації фехтування. А з 1949 року в США вручалася нагорода «Dr. Ervin Acel Medal» для шаблістів-початківців, що свідчить про авторитет колишнього олімпійця та функціонера AFLA в американському фехтувальному середовищі.

Медаль «Dr. Ervin Acel Medal 1949».

Родинна спадщина

Спортивна традиція не завершилася на Ервіні Ацелі. Його донька Грейс Вірджинія Ацел (1922 р.н.) стала однією з найсильніших американських фехтувальниць свого покоління. Вона стала віце-чемпіонкою США з рапіри (1954), двічі здобувала командне «золото», представляла країну на Панамериканських іграх,  Під час навчання в Cornell University вона стала справжньою легендою жіночого студентського фехтування – й на сьогодні залишається єдиною триразовою чемпіонкою IWFA за всю історію організації. 1979 року вона була включена до Зали спортивної слави Корнельського університету. Таким чином родина Ацелів стала справжньою фехтувальною династією.

Фото Грейс Ацел, 1940 р

Фото Грейс Ацел в газеті The New York Times, 1950 р

Повернення забутого імені

24 лютого 1958 року Ервін С. Ацел помер у штаті Нью-Йорк. Некрологи у більшості провідних видань США згадували його як журналіста, колишнього чемпіона США, учасника олімпійської збірної та президента рекламного агентства на Волл-стріт. Ервін Ацел встиг залишити Європу буквально за кілька місяців до того, як Перша світова війна назавжди змінила світ, у якому він виріс. Минуло майже сім десятиліть і тепер Ервін Ацел залишається лише приміткою в американських олімпійських довідниках, Сьогодні його ім'я майже невідоме навіть у Мукачеві. 

А між тим перед нами постає постать, яка дивовижним чином поєднала кілька світів. Випускник Мукачівської гімназії. Один із творців першого спортивного товариства міста. Автор статті про життя закарпатської Верховини. Журналіст The New York Times. Олімпієць США. Уродженець Кішварди, якого мукачівці вперто називали своїм. І, мабуть, найкраще його долю описала закарпатська газета ще влітку 1928 року: «Мукачівець на Олімпіаді під прапором Америки». У цих кількох словах справді вмістилося все його життя.

 Автор Олександр Цепурдей

Олімпійські плакати Амстердама, 1928 р

Велика подяка Andy Shaw (США), історикові американського фехтування, завдяки якому вдалося віднайти рідкісні фотографії Ервіна Ацела з Олімпіади 1928 року.