Карта перших всесоюзних змагань 1963 року була найдосконалішою для свого часу картою для спортивного орієнтування

"Ювілейна" емблема українського спортивного орієнтування розроблена Студією графічного дизайну Kovalen.com

Наприкінці жовтня 2023 року в Ужгороді відбувся чемпіонат України присвячений 60-річчю спортивного орієнтування в нашій країні.

Парад відкриття Перших всесоюзних змагань приймають Василь Галяпін та головний суддя Володимир Пічугін, 1963 рік, Невицьке 

Чому ювілейні заходи проводилися саме восени, і на Закарпатті?

     – Тому що саме тут, на Ужгородщині, з 12 до 16 жовтні 1963 року відбулися перші всесоюзні змагання з орієнтування. Від цієї дати офіційно відраховують історію спортивного орієнтування в Україні та у більшості країн, що утворилися після розпаду СРСР. У країнах Балтії подібні змагання проводилися ще до радянської окупації.

У чому особливість тих перших змагань, адже відомо, що певні старти з елементами орієнтування проводилися в Україні ще наприкінці 50-х?

– Саме напередодні ужгородських стартів, у квітні 1963 року, розробили та затвердили перші офіційні правила (квітень 1963) і провели семінари для суддів і організаторів. Але найголовніше – під час тих змагань учасники вперше у колишньому Союзі використовували справжню топографічну карту.

Карти змагань на Закарпатті і карта перших всеукраїнських змагань у Каневі, 1963 рік

Точна і детальна карта є головним атрибутом спортивного орієнтування. За її допомогою спортсмени долають дистанцію на незнайомій місцевості. Річ у тім, що у СРСР великомасштабні топографічні карти були засекречені, а їх використання суворо регламентували КДБ і Військово-топографічним управлінням Міноборони. До змагань на Закарпатті навіть в Естонії, де перші старти з орієнтування проводилися ще у 1920-х роках, на змаганнях використовували не самі карти, а потайки зроблені з них рукописні копії, плани лісонасаджень чи проєкти землеустрою. Навіть такі примітивні картосхеми у 1960-роках після завершення змагань спалювали. Цей процес контролювала спеціальна комісія, а за зберігання карт учасникам загрожувало покарання.

Ось як описував карти та дистанції змагань «доужгородського» періоду киянин Віталій Горобець – учасник перших всеукраїнських змагань у Каневі та всесоюзних в Ужгороді: Зусилля служби дистанції зводилися не до насичення карт додатковою інформацією і коригування, а навпаки. Щоб не мати проблем з органами держбезпеки, з карт прибирався рельєф, прибиралися повністю або частково просіки, і за такими «німими» картами нам доводилося бігати. Ксероксів тоді не було і карти тиражувалися методом діазотипії – копії виходили рожево-бузкового кольору і не завжди чіткими.

Вибір Закарпаття для проведення перших всесоюзних змагань з орієнтування був невипадковим. Адже саме тут з 1948 року спочатку між селами Солочин та Голубине у Свалявському районі, а потім на перевалі Уклин працював Республіканський табір юних туристів. На його базі з початку 1950-х проводили туристські зльоти школярів України. У 1961 році тут відбувся перший всесоюзний зліт юних туристів-краєзнавців, участь у якому взяли близько 2000 осіб. Тож у закарпатців був чималий досвід  організації великих спортивних імпрез.

Члени оргкомітету всесоюзних змагань на полонині Рівній, четвертий та п’ятий ліворуч - Олександр Сарваш та Василь Галяпін

До оргкомітету всесоюзних змагань 1963 року увійшли представники профспілкового, спортивного й господарського керівництва Закарпаття на чолі з головою облпрофради Василем Магаритою. Безпосередньою організацією чемпіонату займалися керівники Закарпатської облради з туризму Василь Галяпін та Олександр Сарваш.

Олександр Сарваш на чолі колони спортсменів, Ужгород, площа Народна, середина 50-х років

            Саме Олександра Сарваша згадував Василь Федак у книзі «Закарпаття у спортивному вимірі», називаючи його одним з піонерів повоєнного туризму. 

– До суддівської колегії всесоюзного чемпіонату я потрапив з подачі свого хорошого друга Олександра Сарваша, – писав у своїх спогадах відомий ужгородський тренер і організатор шкільного туризму Костянтин Сас, – познайомилися ми з ним у далекому 1955 році, коли я 19-річним брав участь у першій студентській Карпатіаді. Тоді ми пішки пройшли горами від Рахова до Ужка. Вели нас інструктори-провідники Степан Найман, Олександр Сарваш та Йосиф Сікура.

          

Книга Orientačné preteky, видана у Празі 1960 року, – перше масове видання посібника зі спортивного орієнтування у Східній Європі. З бібліотеки Олександра Сарваша.

  На всеукраїнських змаганнях зі спортивного орієнтування, що відбулися у Каневі 1963 року, Олександр Сарваш очолював збірну Закарпаття. Наступного року на подібних змаганнях у Яремчі, він працював заступником головного судді з дистанцій. Імовірно, він мав найбільшу колекцію топографічних і туристичних карт Закарпаття дорадянського періоду. Вона не привернула уваги радянських органів держбезпеки і саме одну з карт цієї колекції використали для проведення перших всесоюзних змагань.

Карта, яку використовували на Перших всесоюзних змаганнях до і після коригування.

Це була топографічна карта, створена у 30-х роках фахівцями військового картографічного інституту з Праги (ČSR 1:75000, Země Podkarpatoruská, аркуш 4569 – Seredně). Для змагань карту фотографічним способом збільшили до масштабу 1:25000 і доповнили окремими елементами відповідно до стану місцевості. На ній також позначили номери кварталів. Рельєф на карті зображували комбінованим способом: висотними відмітками, горизонталями з висотою перерізу 100 метрів і тонких чорних штрихів, які створювали ефект об’ємності та покращували читальність карти. Зайві написи та висоти заретушували.

Спортивне свято на площі Корятовича в Ужгороді, праворуч Олександр Сарваш. 12 травня 1954 року

У нарисі з історії спортивного орієнтування, опублікованому 2017 року у щорічнику Естонського географічного товариства (Geograafid ja Orienteerumissport), читаємо: Лише з другої половини 1960-х років карти для орієнтування почали потроху вдосконалювати… А один з ветеранів спортивного орієнтування Генріх Шур згадував, що лише наприкінці 1966 року вдалося отримати від відповідних органів дозвіл на використання топокарт у змаганнях, причому всі карти були з грифом «Для службового використання», видавалися учасникам під розписку і після змагань знищувалися. Отже, можемо стверджувати, що карта, яку використовували в Ужгороді 1963 року, була найдосконалішою для свого часу картою спортивного орієнтування. За точністю й повнотою вона разюче відрізнялася від усіх схем і планів, що застосовувалися раніше.

          

1955 рік – старт Карпатіади у Рахові. Очолює колону туристів Олександр Сарваш 

  о

о

Олександр Сарваш відповідав і за формування закарпатської частини суддівської колегії всесоюзного чемпіонату. На керівних посадах переважно працювали представники Москви та Ленінграда. Головним секретарем змагань був мукачівець Золтан Пинзелик, помічником головного судді змагань з обладнання – ужгородець Олександр Вантюх, головним лікарем – Августин Шпеник. Інші суддівські обов'язки виконували Костянтин Сас, Кароль Яновчик, Олександр Дужак, Павло Карцуб, Ярослав Гайніш, Леонід Добра,  Василь Подгорський, Степан Легеза та інші.  

Обласні змагання туристів Закарпаття, 60-ті роки. Перший ліворуч – Олександр Сарваш 

           Із грудня 1973 року до виходу на пенсію в червні 1988 року Олександр Сарваш очолював новостворену контрольно-рятувальну службу Закарпаття.

Команди Латвії, Киргизстану, Арменії та Естонії 

Оскільки публікацій в українських виданнях того часу поки що не вдалося знайти, про перебіг чемпіонату можемо дізнатися зі статті Мадіс Аруя – перший чемпіон СРСР зі спортивного орієнтування, опублікованої 14 жовтня 1963 року в естонській спортивній газеті Spordileht: Спортивне орієнтування є молодим видом спорту, але, попри це, воно зуміло зібрати навколо себе багатотисячну родину ентузіастів. У суботу в Ужгороді відкрився перший чемпіонат СССР у цьому цікавому і практично важливому виді дозвілля. Серед чудової природи Карпатських гір 295 орієнтувальників боролися за право стати першими чемпіонами країни. Стартовим видом програми було орієнтування на розміченій трасі. Як стало відомо з лаконічної телеграми, що надійшла з Ужгорода, у цьому виді змагань успішно виступив багаторазовий чемпіон Естонії Мадіс Аруя, який здобув перше місце серед чоловіків і став першим чемпіоном СРСР. Срібло виборов ленінградець Олександр Котов, «бронзу» – литовець Гітіс Юшка… Серед жінок до першої трійки увійшли литовки Лайма Штаролите, Мєланія Гаусманайте та Єфросинія Кондрашова (стартували учасники біля лісництва у селі Кам'яниця Ужгородського району, а фінішували в урочищі Поташня, що знаходиться західніше від села Ворочево Перечинського району – О.Ц.). Після першого дня змагань у загальному заліку Естонія посідає третє місце з 11 балами. Литва на першому місці з 2 очками, а на другому місці Ленінград, що має 9 очок. Сьогодні стартує другий вид програми чемпіонату – змагання у заданому напрямку. Оскільки наші спортсмени є явними фаворитами у цьому виді, можна сподіватися, що команда в цілому значно покращить свої позиції.

Фотографії з Перших всесоюзних змагань зі спортивного орієнтування ужгородського фотокора Олега Без'язичного зберіг для нас Костянтин Сас

 

Найкращі результати з українців того дня показали кияни: Олена Смирнова посіла шосте місце, Борис Леві – восьме, Віталій Горобець – одинадцяте, В'ячеслав Смирнов – п'ятнадцяте.

"Ужгородські" статті в естонській спортивній газеті

У наступному номері газети Spordileht головна стаття вийшла під заголовком Фантастичне досягнення естонських орієнтувальників: 5 золотих медалей з 6 можливих!»:  У попередньому випуску газети ми повідомили читачам радісну новину про те, що Мадіс Аруйа завоював чемпіонський титул у першому чемпіонаті СРСР зі спортивного орієнтування на розміченій трасі. Проте у другому виді програми орієнтувальники Естонії показали феноменальний результат, виборовши перші місця як у змаганнях серед чоловіків, так і серед жінок. Чемпіонами СРСР стали Майре Мільян і Майре Яанре, Рейн Тинурі та Арне Ківістік. Такі новини надійшли до нас у вигляді коротких повідомлень на початку тижня (дистанція проходила від села Худльово через ліс до Деренівки, фініш розміщувався на галявині, де зараз розташований санаторій "Термал Стар" – О.Ц.). Проте вчорашнім вільнюським потягом естонські орієнтувальники повернулися додому. Попри дощовий пізній вечір, на станції Балті зібралося багато уболівальників, які першими привітали нових чемпіонів. Серед прибулих ми відшукали президента Естонської федерації спортивного орієнтування А. Раукаса, і попросили його розповісти детальніше про те, як проходили змагання.

Попри те, що орієнтуванням займаються переважно в Балтійських  Республіках та Ленінграді, до Ужгорода прибули представники 13 союзних республік (не було тільки туркменської та таджицької команд). Стартувала також команда армійців. Хоча в організаційному плані чемпіонат не відрізнявся від змагань, які організовуються у Прибалтиці, умови для нас все ж відрізнялися. Всі дистанції було прокладено в горах, тож перепад висот на трасі сягав до 400 метрів. Якщо врахувати, що довжина жіночої траси становила 6,8 км, то вже можна уявити, що її проходження було більше пов’язане зі скелелазінням, ніж бігом... Враховуючи наші попередні успішні виступи у змаганні з кращими спортсменами Ленінграда, Латвії та Литви, ми їхали до Ужгорода з твердим наміром посісти перше місце. На жаль, наші сподівання не справдилися. Каменем спотикання стали старти на розміченій трасі першого дня, де литовки майже зі стовідсотковою точністю позначили на карті розташування всіх пунктів і зайняли чотири перші місця (їх п’ята представниця була сьомою), забезпечивши Литві таку перевагу у командному заліку, що наздогнати її було вже практично неможливо. 

Натомість у другому номері програми – змаганнях у заданому напрямку, де учасники долали дистанцію парами, – повною мірою розкрилися здібності наших спортсменів. Так, Майре Мільян і Майре Яанре випередили ленінградок на 11 хвилин, а ті посіли друге місце. Рейн Тинурі та Арне Ківістік на 22 хвилини випередили «срібну» латвійську пару. Хоча у підсумку  наші спортсмени здобули п’ять із шести можливих золотих медалей, у командному заліку  їм довелося задовольнитися другим місцем після Литви. Після Естонії у командному заліку розташувалися збірні Латвії, Ленінграда, Москви, України та інших команд.

Найкращий результат серед українців того дня показали одесити Альфред Гарбер і Вадим Фарський, Киянки Олена Смирнова та Любов Черниш посіли дев'яте місце. Десятий результат серед жінок показали одеситки Еллаїда Степаненко та Катерина Бойко, а кияни Віталій Горобець і В'ячеслав Смирнов, що представляли збірну України, фінішували десятими в змаганнях серед чоловіків.  

Замітка в естонській газеті закінчувалася такими словами: Шкода, що діяльність суддівської колегії була не на висоті…

Про що йшлося? Відповідь знаходимо у спогадах киянина Віталія Горобця у книзі «40 років по КП»: Результати змагань у заданому напрямку виводили чоловічу частину збірної України на третє місце, завдяки чому у загальному заліку наша збірна випереджала Москву. Однак усупереч Положенню про змагання за яким результат на дистанції у заданому напрямку визначали як суму часу двох чоловічих та двох жіночих пар, головний суддя вирішив провести залік за результатами лише однієї чоловічої та однієї жіночої пари. У московської команди друга пара не завершила дистанцію. Як пояснював один з його заступників:  для Москви важливіше, ніж для України, зайняти вище місце. На загальнокомандні результати лідерів це рішення не впливало, тож інші команди проти нього не заперечували.   

Проведення чемпіонату на Закарпатті стало чудовою школою для багатьох спортсменів та організаторів і дало поштовх розвитку спортивного орієнтування в країні. У 1977 році на 79-й сесії Міжнародного олімпійського комітету (МОК), що відбулася в Празі, було визнано Міжнародну федерацію спортивного орієнтування (IOF).

Ця стаття була вперше опублікована 17 жовтня 2023 р. у "Мукачево.нет". Її автором, як і всіх інших матеріалів, що розміщені на цьому сайті, є Олександр Цепурдей.

Ось кілька статей на туристичну тематику, опублікованих у 1950-х роках у газеті "Сов.спорт". Автором двох з них був Олександр Сарваш:

"Сов.спорт" від 20 вересня 1957 – про переобладнання приміщення покинутої обсерваторії на горі Піпіван під гірськолижну базу.

"Сов.спорт" від 14 лютого 1957 – про раціональне використання можливостей головного ужгородського стадіону

"Сов.спорт" від 17 грудня 1955 – про створення гірськолижної бази на горі Плішка.