Юрко Коцай. Перший олімпійський чемпіон українського походження.

  Від Золотої Слободи до Арлінгтонського національного кладовища.

Юрко Коцай – олімпійський чемпіон 1928 року, фото у газеті "The Boston Transcript"

Примітка: у родині майбутнього чемпіона вживали українські форми імені та прізвища – Юрко Коцай. В американських документах і пресі він фігурує як George Harold Kojac (англомовна вимова – Джордж Коджак). У статті використано обидві форми: українську – коли йдеться про родину та українське середовище, і англомовну – у цитатах та при згадуванні американських документів.

Замітка у газеті «Час» від 2 жовтня 1928 року

Усе почалося з кількох рядків у газеті. У жовтні 1928 року український «Час» повідомив, що новоспечений дворазовий олімпійський чемпіон Джордж Коджак є сином українських емігрантів із Закарпаття. Саме ця інформація привела до багатомісячного архівного дослідження. Згодом документи відкрили зовсім іншу історію – історію української родини Коцаїв із села Золота Слобода на Тернопільщині, яка виховала майбутнього автора 23 світових рекордів, дворазового олімпійського чемпіона й одного з найвидатніших плавців своєї епохи.

У світову історію плавання він увійшов як George Harold Kojac – дворазовий олімпійський чемпіон, рекордсмен світу, лікар і полковник Військово-повітряних сил США. Проте за американізованим прізвищем Kojac стояла українська родина Коцаїв із невеликого подільського села Золота Слобода. Історія цієї родини пояснює не лише спортивні успіхи Юрка Коцая, а й життєві принципи, які визначили весь його подальший шлях.

Від Золотої Слободи до Нью-Йорка

На початку ХХ століття, як і тисячі інших українських селян Галичини, 31-річний Михайло Коцай разом із дружиною Оленою та трирічним сином-первістком залишив рідну Золоту Слободу – село Бережанського повіту в Галичині, нині на Тернопільщині. Причини були типовими для того часу: злидні, безземелля і відсутність перспектив.

31 жовтня 1909 року пароплавом із Гамбурга родина прибула до Нью-Йорка, сподіваючись розпочати нове життя. Як і більшість українських емігрантів першої хвилі, Коцаї починали майже з нуля. Михайло працював на некваліфікованих роботах, Олена також виконувала важку й низькооплачувану працю. Родина жила дуже скромно, однак навіть за невеликих заробітків знаходила можливість підтримувати українські громадські та благодійні ініціативи, допомагати землякам і зберігати зв’язок із рідним краєм.

Українська громада Нью-Йорка тоді була ще відносно невеликою, але згуртованою. Більшість із майже п’ятнадцяти тисяч русинів-українців проживала компактно на Нижньому Іст-Сайді – у районі, частина якого згодом стала відома як Українське село. Еміграція не послабила зв’язку Коцаїв з українським середовищем. Навпаки, вже через кілька років вони стали помітними учасниками громадського життя Нью-Йорка.

Українська родина в Америці

Особливо активною учасницею громадського життя була Олена Коцай, яка виконувала обов'язки секретаря одного з українських товариств і брала участь в аматорських театральних виставах. Українське середовище формувало й дітей Коцаїв. Вони співали в українському церковному хорі, а сама родина навіть через десятиліття після еміграції в переписах населення США незмінно вказувала українську мову як рідну. Це свідчить, що переїзд до Америки не означав для Коцаїв втрати власної національної ідентичності.

Однак культурною діяльністю внесок родини не обмежувався. Упродовж майже трьох десятиліть імена Михайла та Олени Коцаїв регулярно з’являлися на сторінках газети «Свобода» серед жертводавців на українські громадські, культурні й благодійні потреби.

3амітка у газеті «Свобода» від 3 березня 1922 року

Коцаї долучалися до зборів коштів на допомогу хворим на сухоти колишнім українським стрільцям у Чехословаччині; політичним в’язням та інвалідам у Старому краї; на спорудження у Львові дому для українських інвалідів, які боролися за волю України; на визвольну боротьбу; на підтримку колишніх учнів Рідної школи, що навчалися за кордоном; на допомогу Карпатській Україні та українським скитальцям.

Замітка у газеті "Свобода" від 7 березня 1934 року

Особливо промовистою була їхня підтримка рідної Бережанщини. У 1922 році Коцаї пожертвували кошти на допомогу односельцям-в’язням, які перебували у польських тюрмах. Вони також підтримували будівництво народних домів у Байківцях, Денисові, Раківцях і Чернилеві та збір на відбудову Читального дому в рідній Золотій Слободі, зруйнованого під час польської пацифікації 1930 року.

Замітка у газеті «Свобода» від 22 червня 1936 року

Ці пожертви не були жестами заможних меценатів. Їх робила багатодітна родина, що жила з важкої щоденної праці й мусила рахувати кожен долар. Саме тому вони так багато говорять про систему цінностей, у якій виховувалися діти Михайла та Олени Коцаїв.

У Нью-Йорку родина поповнилася ще сімома дітьми – трьома синами та чотирма доньками. Першим із них, 2 березня 1910 року, народився Юрко. Як дитина, народжена на американській землі, він автоматично отримав громадянство США. У свідоцтві про народження його записали під англомовними формами імені та прізвища – George Harold Kojac. Але українська мова, церква, громадське життя і допомога рідному краю залишалися невід'ємною частиною життя родини Коцаїв.

Юрко Коцай, фото з газети "Midweek Pictorial" від 21 квітня 1927 року

Перші запливи

Як писала тогочасна преса, перші уроки плавання Юрко отримав у водах Іст-Рівер, куди ходив разом зі старшим братом Степаном. Родина не могла дозволити собі платні басейни, тому саме річка стала його першою спортивною школою. Степан терпляче навчав молодшого брата триматися на воді, а згодом разом із батьками став одним із його найвідданіших уболівальників. Підтримка родини супроводжувала Юрка на всьому шляху – від перших дитячих запливів до Олімпійських ігор.

Коли хлопцеві було близько дванадцяти років, знайомий привів його до благодійного Boys’ Club на Томпкінс-сквер. Для сина бідних емігрантів це стало справжнім подарунком долі: клуб мав безкоштовний критий басейн, де Юрко вперше дістав можливість тренуватися регулярно. Саме там природна любов до води почала перетворюватися на великий спортивний талант.

Юрко Коцай, 1927 рік

Народження спортивної сенсації

До старшої школи Юрко Коцай прийшов уже добре підготовленим плавцем. Навчання в DeWitt Clinton High School у Бронксі стало переломним етапом його життя. Школа славилася суворою дисципліною, високим рівнем освіти й однією з найкращих спортивних баз серед державних навчальних закладів Нью-Йорка. Коцай виступав за шкільну команду в Лізі державних шкіл (Public Schools Athletic League – PSAL). Дуже швидко він став її беззаперечним лідером. Юрко не просто перемагав – він регулярно оновлював рекорди Нью-Йорка серед школярів як у плаванні на спині, так і вільним стилем. Уже в старших класах його результати перевищували досягнення багатьох університетських спортсменів.

У січні 1927 року сталося те, що для звичайного школяра здавалося майже неймовірним. Юрка запросили виступити на відкритих змаганнях Пенсильванського університету – одному з найпрестижніших студентських турнірів країни. Фаворитами вважалися досвідчені університетські плавці, однак школяр із Нью-Йорка сенсаційно переміг їх на дистанції 100 ярдів.

Замітка у газеті "The Daily Journal-Herald" від 12 квітня 1927 року

.       Після сенсаційної перемоги сімнадцятирічного Юрка Коцая американська преса шукала пояснення його успіху навіть... на кухні. Газета Deseret News опублікувала дотепну статтю під заголовком «How Mama's Soup Made a Champion» («Як мамин суп зробив чемпіона»). У ній стверджувалося, що секретом перемог молодого плавця був борщ -  улюблений суп, який мама готувала із яловичини та капусти. Ця газетна історія, хоч і написана з гумором, мимоволі засвідчила те, що навіть після років життя в Америці побут української родини залишався майже незмінним.

Замітка у газеті "Deseret News" від 28 травня 1927 року

До закінчення школи Коцай уже встановив свій перший офіційний світовий рекорд, пропливши 50 ярдів на спині за 29 секунд. Саме тоді спортивна преса вперше почала порівнювати його з найвідомішим американським плавцем – Джонні Вайсмюллером. На дистанції 150 ярдів Юрко навіть перевершив рекорд легендарного чемпіона. Попри щоденні тренування, він залишався старанним учнем. Особливо легко йому давалися природничі науки. Саме успіхи в навчанні відкрили перед ним шлях до університету, а згодом – і до медичної освіти.

Юрко Коцай у запливі на Олімпійських Іграх в Амстердаме, 1928 рік

Вражаючі результати зробили Коцая одним із найперспективніших молодих плавців Сполучених Штатів. Ще до закінчення школи він отримав пропозиції від кількох провідних університетів, які прагнули бачити його у своїх спортивних командах. Зрештою Юрко обрав Ратґерський університет (Rutgers University) – один із найсильніших центрів студентського плавання країни. Однак спортивна кар'єра Коцая розвивалася настільки стрімко, що університетські старти відійшли на другий план. Тренери збірної США включили його до олімпійської команди ще до початку навчання. Вісімнадцятирічний юнак вирушав до Амстердама вже не як перспективний школяр, а як один із найталановитіших плавців Америки.

Найсильніші американські плавці на Ігорах IX Олімпіади в Амстердамі, 1928 рік. Зліва направо:
Джонні Вайсмюллер, Юрко (Джордж) Коцай, Рей Радді та Бастер Крабб

Тріумф в Амстердамі

Виступ Юрка Коцая на Іграх IX Олімпіади 1928 року став однією з головних сенсацій плавального турніру. Хоча збірна США традиційно домінувала у цьому виді спорту, саме молодий українець із Нью-Йорка став одним із її головних героїв. На дистанції 100 метрів на спині Коцай не лише здобув золоту медаль, а й встановив новий світовий рекорд. Репортери називали його заплив ідеальним і демонстрацією абсолютної переваги. Газети писали, що він виграв настільки легко, ніби це було звичайне тренування. Його олімпійський рекорд виявився настільки високим, що став єдиним плавальним рекордом Амстердама, який не був перевершений навіть на наступній Олімпіаді 1932 року в Лос-Анджелесі.

Юрко Коцай та Джонні Вайсмюллер

Друге золото Юрко виборов у складі американської естафетної команди 4×200 метрів вільним стилем, де плив поруч із легендарним Джонні Вайсмюллером. Крім того, він посів четверте місце на дистанції 100 метрів вільним стилем, лише трохи поступившись призерам.

Американська преса писала про Коцая як про нового лідера збірної США та одного з найуніверсальніших плавців світу. Йому однаково успішно підкорялися плавання на спині й дистанції вільним стилем – поєднання, яке навіть тоді траплялося вкрай рідко.

Фото з газети "Le Miroir Des Sports" від 22 квітня 1930 року

Портрет чемпіона

Олімпійські медалі й світові рекорди зробили Юрка Коцая одним із найвідоміших плавців світу. Проте газетні звіти розповідають лише про результати. Значно цікавішим є питання: якою людиною був вісімнадцятирічний хлопець, який раптом опинився серед спортивної еліти світу. 

Найяскравіший портрет молодого Коцая залишив угорський плавець, журналіст і учасник тих самих Олімпійських ігор Іштван Боронь. Він не описував чемпіона – він описував хлопця, якого щодня бачив поруч. Боронь згадував, що вперше помітив Коцая на трибунах амстердамського басейну. Перед ним стояв зовсім не схожий на майбутню світову знаменитість юнак: величезні американські черевики, білі спортивні шкарпетки, потертий синій светр, бронзова плавальна шапочка, насунута майже на очі, і неслухняне кучеряве волосся. Виглядав, як кіноактор, якому дісталася роль гангстера з Брукліна, — жартував журналіст.

Замітка у газеті «Pesti Naplo» від 8 березня 1931 року

Проте найбільше його зацікавила не зовнішність Коцая, а його походження: - Кажуть, Коджак походить з українського кварталу Нью-Йорка, а його батькові доводиться ще дбати про цілу зграю маленьких Коджаків. Далі Боронь із властивим йому гумором додавав: - Схоже, тато Коджак має бути дуже здібною людиною – він ще й примудряється оплачувати університетські студії Джорджа... У кварталах Нью-Йорка, де живуть іммігранти, заможних людей дуже мало, а американські університети відкривають свої двері переважно дітям забезпечених янкі.

Цей короткий уривок сьогодні має особливу цінність. Він підтверджує те, що ми знаємо з інших документів: сучасники добре розуміли, що Коцай походив із бідної української емігрантської родини, а його шлях до світової слави був значно складнішим, ніж у більшості американських спортсменів.

Фото 1928 року у журналі «Sportelet»

Про становище Юрка у світовому плаванні промовисто свідчить і фотографія, опублікована 1928 року в угорському журналі «Sportélet». На ній поруч стоять троє найвідоміших плавців своєї доби – швед Арне Борг, угорець Іштван Боронь і американець Юрко Коцай. Це був своєрідний портрет еліти світового плавання кінця 1920-х років.

Втім, спортивна велич майже не позначилася на характері молодого чемпіона. Боронь згадував, що Коцай ставився до плавання легко й невимушено. Він не справляв враження людини, одержимої рекордами чи медалями, і, здається, значно більше любив сам процес, ніж славу, яка приходила разом із перемогами. Понад усе він любив жартувати. Міг зненацька розіграти товаришів по команді, вигадати чергову витівку або влаштувати кумедний безлад, щоразу заражаючи гарним настроєм усіх навколо.

Після завершення Олімпіади американська команда вирушила у післяолімпійське турне Європою. І тут Коцай знову здивував оточення – цього разу не результатами, а своєю простотою. Він поводився як великий підліток, як добре вихована дитина, – писали очевидці. Він не вимагав особливого ставлення, не користувався славою дворазового олімпійського чемпіона й однаково щиро радів кожному новому місту, новим знайомствам і навіть незвичній їжі, яку із задоволенням куштував. Саме таким –  відкритим, доброзичливим і напрочуд скромним – Юрка Коцая запам'ятали люди, які знали його не за газетними заголовками, а в повсякденному житті.

Нью-Йорк гордий з українця

Не менш промовистою була реакція української громади Сполучених Штатів. Газета «Свобода» повідомляла, що після повернення олімпійської збірної до Нью-Йорка міський голова Джеймс Дж. Вокер урочисто привітав Юрка Коцая в міській раді. На урочистому прийомі були присутні міські урядовці, представники спортивних організацій та учні Public School № 64 – початкової школи, де раніше навчався Юрко Коцай. Для дітей із бідного району Нижнього Іст-Сайду він уже став живим прикладом того, що наполегливість і праця можуть привести до світового визнання. Замітка мала промовистий заголовок – «Нью-Йорк гордий з українця». Для українських емігрантів це була не просто спортивна новина. Це було визнання того, що син українських переселенців, вихований у бідному кварталі Нью-Йорка, став одним із найкращих спортсменів світу.

Фото і замітка у газеті «The New York Times» від 30 вересня 1928 року

Американська преса теж охоче підхопила цю історію. Журналісти писали про юнака, який ще кілька років тому вчився плавати у стрімких водах Іст-Рівер, де єдиним учителем була сильна течія, а тепер стояв на найвищій сходинці олімпійського п'єдесталу.

Так народжувалася американська легенда про хлопця з родини емігрантів, який здійснив свою мрію. Для українців же він залишався насамперед Юрком Коцаєм – сином Михайла й Олени Коцаїв із далекої Золотої Слободи.

Під час навчання в Ратґерському університеті Юрко став легендою університетської команди. Упродовж студентських років він не програв жодного запливу в матчевих зустрічах, був капітаном команди, здобув титул чемпіона NCAA та закінчив університет у 1931 році.

Замітка у газеті «Час» від 13 листопада 1928 року

Важливіше за золото

Замітка у газеті "Свобода" від 18 червня 1930 року

Після тріумфу в Амстердамі здавалося, що перед Юрком Коцаєм відкритий шлях до ще більших спортивних звершень. Йому було лише дев'ятнадцять років. Дворазовий олімпійський чемпіон, світовий рекордсмен, один із найпопулярніших молодих плавців Америки – спортивні оглядачі майже одностайно вважали, що саме він стане головною зіркою наступних Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі. Так думали не лише журналісти. Навесні 1931 року багаторічний тренер Джо Рудді говорив угорській газеті «Nemzeti Sport»: – Якщо говорити відверто, то верхньої межі можливостей Коджака ми ще не знаємо. Він однаково блискуче виступає і на спині, і вільним стилем.

 Фото і замітка у газеті "Brownsville Herald" від 15 червня 1933 року

Не менш красномовною була оцінка Джонні Вайсмюллера. Згадуючи один із фіналів чемпіонату США, він писав: – Коджак працював, як демон... До останніх метрів він випереджав мене майже на два метри.

Саме тоді угорська преса назвала Юрка некоронованим королем американських вод. Після завершення кар'єри Вайсмюллера багато хто бачив саме Коцая новим лідером американського плавання. Але життя розпорядилося інакше. Улітку 1932 року на олімпійський відбір у Цинциннаті він... не приїхав.

Для спортивного світу це стало несподіванкою. Причину пояснила його мати. Велика депресія боляче вдарила по родині Коцаїв. Батько працював лише неповний робочий тиждень, удома залишалося семеро молодших дітей, а навчання на медичному факультеті Колумбійського університету, де Юрко продовжив освіту, вимагало не тільки часу але й значних коштів. Водночас спортивна слава допомагала Коцаєві знаходити роботу. Преса згадувала його серед вихователів престижного літнього табору, куди запрошували відомих спортсменів. Саме такі сезонні заробітки давали змогу оплачувати освіту і допомагати родині, тож Юрко працював вихователем, відмовившись від боротьби за другу Олімпіаду.

Фото і замітка у газеті «Slovensky Dennik» від 31 березня 1934 року

В інтерв'ю Associated Press Гелен Коцай сказала слова, які сьогодні звучать не менш промовисто, ніж понад дев'яносто років тому: – Джордж любить плавання і хотів би бути там. Але зараз найважливіше – його медична освіта... У нашій родині дев'ятеро людей, і ми мусимо дуже ретельно рахувати кожен долар. Для дітей емігрантів подібний вибір був добре знайомий. Перед Юрком постало непросте рішення: продовжити шлях до нових олімпійських перемог чи здобути професію, яка забезпечить майбутнє не лише йому самому, а й усій родині. Він обрав медицину. Як зазначав Іштван Боронь, навіть американська федерація плавання не могла допомогти своєму чемпіонові матеріально. Правила аматорського спорту категорично забороняли будь-яку фінансову підтримку спортсменів. Здавалося, на цьому блискуча спортивна кар'єра завершилася.

Фото у газеті «Kassai Ujsag» від 3 травня 1936 року

Але сталося навпаки.

Попри надзвичайно складне навчання, роботу й допомогу родині, Коцай не залишив плавання. Уже через рік він знову встановлював рекорди, здобував титули чемпіона США і повернувся до числа найсильніших плавців країни. Сьогодні важко не дивуватися, як йому це вдавалося. Медичний факультет Колумбійського університету (Columbia University College of Physicians and Surgeons) належав до найпрестижніших у Сполучених Штатах. Водночас Юрко працював, допомагав великій родині пережити роки Великої депресії й залишався спортсменом світового рівня. Збережені документи не пояснюють, як саме він знаходив на це сили. Але вони переконливо свідчать про інше: він не відмовився ні від своєї професійної мрії, ні від спорту.

  Замітка у газеті «Fal River Herald News» від 27 лютого 1936 року

Поступово медицина й плавання почали поєднуватися.

Замітка у газеті "Свобода" від 8 липня 1937 року

Ще навчаючись в університеті, Коцай працював вихователем у престижному літньому таборі, куди запрошували відомих спортсменів, лікарів і випускників провідних американських університетів. Його олімпійська слава відкривала нові можливості, але заробляв він не спортивними виступами, а власною працею.

 Фото і замітка у газеті «Свобода» від 20 червня 1938 року

Попри дедалі більшу популярність у спортивному світі та напружену працю лікаря, Коцай не втрачав зв'язку з українською громадою Нью-Йорка. У 1938 році українці урочисто вітали його в церкві святої Марії. Збережена фотографія із цієї зустрічі стала ще одним свідченням того, що для своїх земляків він залишався не лише знаменитим американським чемпіоном, а передусім Юрком Коцаєм із української родини.

Після отримання диплома лікаря Коцай не порвав зі спортом. Навпаки, він почав дивитися на нього очима медика. Американська преса вже 1940 року називала його експертом із техніки плавання. Відома плавчиня Конні Діффендорфер згадувала, що саме доктор Коцай почав тренувати її з суто наукового погляду, і лише за одинадцять місяців допоміг покращити результат на вісім секунд.

Колишній олімпійський чемпіон поступово ставав людиною, яка поєднувала медицину зі спортом. Незабаром ці знання знадобилися в зовсім іншій сфері.

Газета "Cedar Rapids Gazette" від 27 грудня 1935року: - Юрко (Джордж) Коцай і Кетрін Фогарті після одруження, грудень 1935 року. Підпис: - олімпійський чемпіон США з плавання Джордж Коджак, мабуть, почуватиметься як удома, вирушаючи у «море подружнього життя». Тепер це вже доктор Джордж Коджак. На фото він разом зі своєю нареченою — Кетрін Фогарті — у Нью-Йорку

Ще з 1938 року він був кадровим офіцером Медичного корпусу. А під час Другої світової війни Юрко Коцай став військовим лікарем Військово-повітряних сил США. Його служба була пов'язана з медичним забезпеченням авіаційних підрозділів і санітарними авіаперевезеннями. У травні 1946 року американські газети повідомляли про складну евакуацію тяжкохворого працівника з Азорських островів до США. Протягом тринадцяти з половиною годин польоту медичний супровід пацієнта забезпечував капітан Джордж Коджак. Лише після цього журналісти нагадували читачам, що поруч із пацієнтом перебував не просто військовий лікар, а дворазовий олімпійський чемпіон. Після завершення війни він залишився у Військово-повітряних силах США. Наступні два десятиліття Джордж Коджак присвятив військовій медицині, служив на посаді командира базового госпіталю на авіабазі Отіс та головного авіаційного хірурга 4707-го крила протиповітряної оборони. Завершив службу в 1965 році в званні полковника. Так людина, яку світ спочатку знав як дворазового олімпійського чемпіона, більшу частину свого життя прожила вже як лікар і офіцер.

Фото з газети "The News-Dispatch" від 19 червня 1936 року

Перший

Історія Юрка Коцая – це не лише історія великого спортсмена. Це історія української родини, яка, попри еміграцію, зуміла зберегти свою мову, культуру й національну пам'ять, а також виховати сина, ім'я якого назавжди ввійшло до світової спортивної історії.

Газета "Hiawatha Daily World" від 25 липня 1945 року

Протягом багатьох десятиліть його ім'я майже не згадувалося в Україні. Натомість американська преса й далі пам'ятала про нього. Навіть через сімнадцять років після олімпійського тріумфу популярна газетна рубрика But It's True! нагадувала читачам, що знаменитий чемпіон навчився плавати у водах Нью-Йорка, а журналісти, згадуючи його спортивні успіхи, водночас розповідали вже про доктора Коцая, військового лікаря, наставника молодих плавців і людину, яка присвятила життя медицині. Життя Юрка Коцая стало прикладом дивовижного шляху, який пройшов син українських емігрантів із невеликого подільського села. Він здобув світову славу як дворазовий олімпійський чемпіон, свідомо відмовився від другої Олімпіади заради медичної освіти, присвятив десятиліття службі військовим лікарем і завершив кар'єру в званні полковника Військово-повітряних сил США.

Юрко Коцай помер 28 травня 1996 року. Його поховали на Арлінгтонському національному кладовищі – місці останнього спочинку президентів, генералів, астронавтів, Героїв війни та тисяч військовослужбовців, які присвятили життя служінню своїй державі. Це була остання державна шана людині, яку світ спочатку запам'ятав як великого спортсмена, а згодом – як військового лікаря.

Наскільки сьогодні дозволяють стверджувати відомі джерела, саме Юрко Коцай став першим спортсменом українського походження, який здобув звання олімпійського чемпіона. Його перемога в Амстердамі 1928 року відкрила золоту сторінку в історії українців на Олімпійських іграх.

За свої спортивні досягнення Юрко Коцай був включений до Міжнародної зали слави плавання (International Swimming Hall of Fame), Зали спортивної слави Ратґерського університету (Rutgers Athletics Hall of Fame), а також Нью-Йоркського Українського музею спорту та Зали спортивної слави (Ukrainian Sports Hall of Fame and Museum). Проте в самій Україні про першого олімпійського чемпіона українського походження знають значно менше, ніж за океаном.

Мабуть, саме тому його ім'я варто повернути не лише до історії світового плавання, де воно давно посідає належне місце, а й до української історичної пам'яті. Адже Юрко Коцай був не просто великим чемпіоном. Він став прикладом того, як син українських емігрантів, не зрікаючись свого походження, зміг досягти світового визнання, а здобуту славу перетворити на багаторічне служіння людям.

Замітка у газеті «Свобода» від 21 серпня 1928 року

Для української громади він назавжди залишився Юрком Коцаєм – сином Михайла та Олени Коцаїв із Золотої Слободи. Уже в серпні 1928 року, одразу після Олімпіади в Амстердамі, газета «Свобода» писала про нього: – ...люди, що його знають, кажуть, що він щирий Українець.

Так випадкова газетна замітка перетворилася на історичне розслідування, результатом якого стало відновлення справжньої біографії першого олімпійського чемпіона українського походження.

автор Олександр Цепурдей

Стаття написана на основі українських, американських і угорських архівних документів та періодичної преси першої половини ХХ століття. До списку включено лише основні джерела, безпосередньо використані під час підготовки матеріалу.

Архівні документи

Пасажирський список пароплава Pennsylvania (31 жовтня 1909).

Федеральні переписи населення США 1920, 1930, 1940 років.

Official U.S. Army Register (1947, 1950, 1966).

 

Періодична преса

Свобода (1916–1957).

Час (1928-1930)

New York Times.

Associated Press.

Reading Eagle.

St. Petersburg Times.

Sportélet.

Nemzeti Sport.

Pesti Napló.

Kis Újság.

Esti Kurir.

 

Інтернет-ресурси

Olympedia

International Swimming Hall of Fame

Rutgers Athletics Hall of Fame

Відео 1927 року – https://www.youtube.com/watch?v=apI28uWhqew