Василь Бідяк: - Гарні спогади у всіх, хто коли-небудь займався цим видом спорту, залишаться на все життя

Гарні спогади у всіх, хто коли-небудь займався цим видом спорту, залишаться на все життя. Тому, що це – захоплююча пригода, що змушує працювати не тільки тіло, а й розум. Це спорт, в якому кожен знаходить для себе щось цікаве. Адже щоб подолати в незнайомому лісі складну дистанцію треба бути не тільки найшвидшим, але й хоробрим, кмітливим, добре розбиратися в карті і вміти користуватися компасом. Радість, яку дає спілкування з природою, свіже і чисте повітря важко порівняти з чим-небудь.

Історія лісового спорту на Закарпатті налічує вже понад півстоліття. Останні десятиліття були успішними для наших спортсменів, та докладна хроніка спортивного орієнтування ще не написана – залишаються маловідомими перші кроки нового спорту. 

1956 р. Ужгородка Ірина Пташнікова на VI Всесвітньому фестивалі молоді у Москві представляла туристів Закарпаття

о

Прообразом стартів з орієнтування був різновид змагань туристів, що проводилися зазвичай на зльотах у вигляді окремих вправ за визначенням азимута. Зараз складно однозначно визначити тих, хто стояв біля "закарпатських" витоків цього спорту – протоколи змагань не збереглися. Але про декого з їх учасників можна дізнатися із статті "Спорт сміливих. Перший зліт", що була опублікована у травні 1952 року в газеті «Молодь Закарпаття». Її автор Ірина Пташнікова на той час була головою обласної секції альпінізму і туризму – прообразу нинішньої федерації спортивного туризму. Тож, наведемо декілька цитат: – "Веселі дзвінкі голоси залунали на лісовій стежці – це члени обласної альпіністсько-туристської секції вийшли в чергову подорож. Багато шляхів та стежок пройшли туристи в Карпатах і на Кавказі. В кожній подорожі вони удосконалювали свою спортивну майстерність, знайомилися з рідним краєм, загартовуючи свою волю і силу. Дмитро Герцуський, Бейла Сікура, Михайло Цітряк, Ганна Бровдій та інші побували на Кавказі, одержали значки "Альпініст СРСР", Микола Бідзіля удосконалював свою майстерність лижника на засніжених схилах Підмосков’я і одержав там звання інструктора з туризму. Студенти університету Оксана Іваницька, Надія Мельник, Іван Неймет, Володимир Керча на чолі з досвідченим дослідувачем флори Закарпаття, асистентом Ужгородського держуніверситету Степаном Фодором (майбутнім професором кафедри ботаніки університету, доктором біологічних наук – О.Ц.), у великій туристській подорожі по Карпатах зібрали цінні гербарії і здали норми на значок "Турист СРСР".

На полонину Рівну зібрались команди Ужгорода, Мукачева і Ужгородського округу – всього 56 чоловік.

Першими прибули групи Ужгородського державного університету на чолі з Ігорем Климпушем (майбутній доцент УжДУ) та учительського інституту під керівництвом Антона Гуцула…. 

…зустрілись з передовим загоном мукачівської групи, яка тільки що прибула на зліт під керівництвом Золтана Пінзелика (у 1963 він стане головним секретарем Перших Всесоюзних змагань зі спортивного орієнтування). Радісно й урочисто вітають мукачівців ужгородські туристи. Це їхня перша зустріч… Учасники зльоту готуються до туристських змагань…

… Все новими і новими ентузіастами – любителями природи та подорожей поповнюється наша секція. Вчитель Петро Кляп з села Рокосово, колгоспний спортсмен Михайло Булина з села Ярок, робітник артілі Завадяк, залізничник Айб з Рахова, студенти університету Анатолій Бушин, Ліля Марченко, Марина Чікаленко, учні технікуму радянської торгівлі Чеплев та Вільгельм і багато інших…"   

Стаття "Спорт сміливих. Перший зліт", що була опублікована у травні 1952 року в газеті "Молодь Закарпаття"

Цікаві спогади про той період одного з піонерів повоєнного туризму Олександра Сарваша (у 1964-му в Яремчі він відповідатиме за дистанції других Республіканських змагань з орієнтування) знаходимо у книзі Василя Федаки "Закарпаття у спортивному вимірі": – "Кожній справі потрібні заспівувачі, і стали ними закохані в красу Карпат Степан Балакін та його дружина Ірина Пташнікова. За короткий час вони зуміли згуртувати навколо себе кілька десятків любителів мандрівок. Відтак в Ужгороді з’явився туристський клуб "ВІВ".

Стаття "На лижах по Карпатам", що була опублікована 7 лютого 1952 року в газеті "Сов. спорт"

В останній день січня ми задали декілька запитань одному з ветеранів ужгородського туризму та спортивного орієнтування, 67-річному Василю Бідяку.

Василю Васильовичу, розкажіть будь ласка про туризм і ваші захоплення в юності.

-           Вперше про туризм і орієнтування я дізнався під час навчання в середній школі №22 Ужгородського відділку Львівської залізниці (теперішній ЗОШ №7). У 7-му класі (в 1962 році), я записався до туристсько-краєзнавчого гуртка, який вів перший директор школи, а на той час викладач історії Ернест Андрійович Бачо.

Двічі на тиждень зранку ми збиралися на шкільному спортмайданчику і відпрацьовували елементи туристичної техніки, здобували навички, які б мали убезпечити нас у непередбачених обставинах в майбутніх походах. Серед інших вправ вивчали і "ходіння за азимутом". Для цього вчитель розставляв у дворі мітки-стовпчики, а ми відшукували їх по компасу, виставляючи вказані градуси. По вихідних ми уходили в гори: пам’ятаю цікаві вилазки на Ужоцький перевал, мандри в Анталовці та Чорноголову. В своїх подорожах ми часто користувалися вузькоколійними залізницями, які в той час ще існували в долинах багатьох закарпатських річок. 

1970 рік, обласний зліт туристів Закарпаття. Настанови учасникам дає головний суддя Олександр Сарваш (зліва у темній куртці), серед учасників Василь Вукстич (№ 103) та Петро Назаренко (сидить перед Вукстичем, № 20).

На міських туристичних змаганнях серед школярів, що проводилися найчастіше у Невицькому, команда нашої  школи  завжди  займала  призові  місця. До речі, серед перших випускників моєї  22-ї школи був Василь Вукстич, який у 70-х також активно виступав на різноманітних змаганнях з орієнтування, а пізніше став  кандидатом фізико-математичних наук, старшим науковим співробітником Інституту електронної фізики Національної академії наук.

У 1963-1966 роках я навчався в Ужгородському технікумі радянської  торгівлі (тепер це комерційний технікум), а вечорами відвідував клуб "ВІВ".

Можна детальніше про цей клуб?

"Двигуном" клубу були кореспондент обласного радіо, а пізніше і загальносоюзної газети "Советский спорт" Степан Степанович Балакін та його дружина Ірина Володимирівна Пташнікова – вчений-археолог, науковий співробітник Закарпатського краєзнавчого музею. Паралельно Ірина Володимирівна, яка, будучи матір’ю трьох дітей, все життя була активним пропагандистом краєзнавства, сама із захопленням займалася пішохідним туризмом на рівні майстра спорту, альпінізмом, верховою їздою і спелеологією,  вела гуртки на обласній дитячій туристсько-екскурсійній станції (нинішньому Центрі туризму і спорту учнівської молоді) і своєю любов'ю до Закарпаття і туризму заражала і рідних, і друзів.

Девізом клубу стали слова Максима Горького: - "Вперед! Тільки вперед і вище!". Спочатку вислів скоротили до трьох слів: "Вперед і вище!", а з часом взагалі залишили тільки перші літери. Так з'явилася самодіяльна туристська група "ВІВ" і її члени, веселий народ "віви".

Степан Степанович Балакін

В клубі приваблювало те, що ми не обмежувалися прогулянками на вихідні, а ходили в справжні походи, зацікавилися печерами, лижами; обов'язково всі свята, в тому числі і Новий рік, проводили разом. Порядки у "вівів" були досить жорсткими. Новачків приймали тільки після декількох недільних походів. Перевіряли все: вміння ходити за будь-якої погоди і не вішати носа, коли важко, готувати їжу на вогнищі і швидко ставити намет, розуміти гумор і співати пісні. Особливо цінували здатність жартувати в найтяжчу хвилину і залишатися завжди бадьорим.

Ледарі, любителі легких прогулянок, скиглії та інші "негативні типи" в клубі надовго не затримувалися. Зате ті, хто витримував випробування, ставали полум'яними захисниками суворих традицій "вівів" і активними учасниками регулярних походів по Карпатах (і не тільки) та обговорень їх підсумків. А так як ми йшли в гори практично кожної п'ятниці, то до нас приєднувалися все нові і нові люди. Багато хто не витримував, але ті, хто залишався, ставали вже постійними учасниками всіх наших задумів.

В'ячеслав Гриньков

До активу клубу входили працівники обласного радіокомітету, науковці, журналісти В’ячеслав і Ніна Гринькови, Володимир Лисецький, Євген Барабаш, Микола Коземиренко, Євген Полупанов, Галина Андрушечко, Геннадій Малиновський, Єгор Семенов, Йосиф Антко, Володимир Борзов, Ірина Павлишина, Василь Вукстич, Арпад Ендрік, Валерій Абрамович, Сергій Євдокимов, Всеволод Владимиров, Ігор Черниш, Дмитро Попович, Володимир Чернявський, Веніамін Гельман, Дмитро Герцуський, Ігор Климпуш, Ольга та Петро Назаренки, Олександр Куницький… Були, звичайно, і ще хтось – всіх я не пам'ятаю. Ми багато тренувалися, здружилися, а головне, добре проявили себе як єдина дружна команда на змаганнях і в походах. Найзавзятіші не пропускали жодного тижня. Пропагували туризм власним прикладом. Під час Перших Всесоюзних змагань з орієнтування, що проходили у жовтні 1963 поблизу Ужгороду, І.В.Пташнікова організовувала для учасників екскурсію до Угольських печер в Тячівському районі.

Сім'я "Балташнікових" дала скуштувати п'янкого почуття туристського братства, що об'єднало під дахом їхньої невеличкої квартири на Руській закарпатських альпіністів, туристів і спелеологів.

На жаль, наприкінці 60-х Балакіни переїхали до Узбекистану і активність в клубі помітно впала. До речі, їх син, Степан Балакін-молодший, випускник Ужгородського філфаку, який згодом став відомим поетом і бардом, навчаючись в університеті склав з десяток пісень, в тому числі і присвячених Ужгороду. Пісенька "Мій Ужгород, мій маленький Париж", була дуже популярною в 70-х роках.  

1968 р., Воловець. Ужгородці на зимовому чемпіонаті Закарпаття зі спортивного орієнтування на маркованій трасі: Василь Бідяк, Василь Сейковський та Петро Назаренко

Існував в Ужгороді і "офіційний" турклуб, створений при обласній Раді з туризму. В нього було приміщення на вулиці Мінайській, неподалік від площі Петефі, між магазинами «Кристал» і спорткомплексом «Динамо». Зараз на тому місці збудовано супермаркет «Сільпо». Керувала тут громадська рада, яку очолювали Кароль Яновчик та Август Шпеник. В клубі можна було отримати дефіцитне у ті часи туристичне спорядження: намети, спальні мішки та все інше, що могло знадобитися у поході. Ентузіасти займалися розробкою і маркуванням туристичних маршрутів – це було непросто, адже в ті часи весь картографічний матеріал був засекреченим (боялися шпигунів) і ми потайки користувалися довоєнними картами чеського та угорського виробництва. Тут же були фахівці, які проводили навчання новачків, займались організацією туристичних зльотів і змагань, "Карпатіад" , які, як правило, проводилися до Дня Перемоги.

Саме завдяки "Карпатіадам" я декілька разів піднімався на Говерлу, Полонину Рівну, Лютянку, Остру, Близницю та чимало інших карпатських вершин. Побував на озері Синевир та Комсомольському (або його ще називають Велике Тростя) озері в Лумшорах, на всіх закарпатських водоспадах… З  групою ентузіастів  з Ужгороду  ми  провели  обстеження  карстових  печер в  селі Мала Уголька.  

         Для  цього з допомогою дизельного двигуна спускались під землю, де  провели кінозйомки сталактитових і сталагмітових утворень та показали їх по обласному  телебаченню.

А як ви столи займатися орієнтуванням?

         Для нас спортивне орієнтування тоді було лише одним із видів змагань, що входили до програми туристичних зльотів. Звісно, в ті роки воно було зовсім не таким як зараз: і карти не були такими точними, і ми тренувалися самотужки, в перервах між навчанням і численними походами. Та після курсів в клубі я отримав звання інструктора з туризму, а так як ще був студентом торгівельного технікуму, то мені й доручили організувати там туристичну групу. Наші учні–орієнтувальники в обласних змаганнях виступали посередньо, а ось мені з часом вдалося потрапити до складу збірної  Закарпаття. 

1971 р. Збірна Ужгороду на обласних змаганнях

         Ваші досягнення в цьому спорті? Чи траплялися на змаганнях якісь кумедні ситуації?

         У ті роки я часто був призером обласних змагань. Завдяки участі у складі збірної в першості західних областей України я побував в Івано-Франківську, Львові, Луцьку та у Чернівцях. Під час поїздок на Всеукраїнські чемпіонати ознайомився з Дніпропетровськом, Кіровоградом, Луганськом (тоді він називався Ворошиловградом), Сумами і Черніговом.

Зі статті "На трасах мужніх" (про обласні змагання у Невицькому - Віктор Губін для газети «Молодь Закарпаття», 21.06.1967

         Бувало траплялися й курйозні випадки. Так, на одній з карт, які ми використовували для тренувань поблизу Луганська, частина поля була позначена як така, що її важко подолати. Лише на третій день ми зрозуміли, що це баштани – ділянки, на яких вирощують кавуни. Треба сказати, що температура там зашкалювала – стояла неймовірна спека, тому надалі щоранку двоє з команди виходили з рюкзаками в ці зони і поверталися до наметів з кавунами. Це неабияк рятувало нас після тренувань від спраги: опівдні, після дистанції, ми виймали з річки холодні кавуни і… В той час кілограм кавунів коштував 5 копійок, тож, думаю, колгосп не сильно постраждав.  

1971 р. Ужгородці - учасники обласних змагань

Згадую й іншу смішну історію. У квітні 1971 року до Чернівецької області на першість областей західного регіону України, що проводилася вперше, ми поїхали автобусом. В ті часи облрада з туризму, яка опікувалася розвитком орієнтування, часто надавала для поїздки на змагання і автобус, і необхідні для відрядження кошти. Так було і того разу. Водієві вказали маршрут, пояснили, що за Чернівцями на одній з розвилок буде вказівник з напрямком повороту до місця старту… Однак  водій , цей  знак не помітив  і ми по ґрунтовій дорозі поїхали далі. Зупинились лише перед шлагбаумом, який  відділяв  Україну від Румунії – до автобусу  вже  бігли  прикордонники! Після довгих "розборок" (прикордонники по рації зв’язалися з організаторами чемпіонату і вияснили, що там дійсно чекають на спортсменів з Закарпаття, які чомусь запізнюються) нас нарешті відпустили. Та на цьому наші пригоди того дня не закінчилися: з Ужгороду ми виїжджали за сонячної погоди, тож із спортформи взяли лише шорти, майку, а тут під час змагань повалив дощ з мокрим снігом. Насилу подолавши дистанцію зібралися біля автобусу і тут вияснили, що немає нашого лідера – єдиного на той час в області кандидата у майстри спорту Володимира Мудрого. Після закінчення змагань більше години разом з суддями шукали його по всьому лісу, а потім, завітавши до табору переодягнутися, знайшли його мирно сплячим у наметі.  

         Виявилося, що помилившись на дистанції, Володимир вискочив за межі  карти, та заблукав. Однак зорієнтувався на "димок", який виходив з труби сільського будиночка. "По нюху" знайшов старезну хатинку, в якій  бабця з  дідиком, які щойно повернулися з  освяченою  паскою (змагання  проводились на Великдень), пригостили та відігріли потерпілого і направили його на правильний  путь.

1973 р. Збірна Закарпаття на Всеукраїнських змаганнях

         Як довго ви займалися спортом?

         За збірну області я виступав шість років – з 1967 по 1973. Найбільше можливостей для тренувань було під час навчання в технікумі та на початку роботи на державній службі. З 1966 року я працював бухгалтером, а потім начальником відділу Ужгородського комбінату громадського харчування. Це була величезна структура, яка об’єднувала кількасот торгових точок і їдалень в місті. Спортінструктором у нас був Степан Селменський – нинішній головний редактор кращої спортивної газети області. Тож при комбінаті працювали секції з багатьох видів спорту, ми регулярно приймали участь у різноманітних змаганнях. У 1969 році я перейшов на роботу до Закарпатського управління Державної інспекції по якості товарів і по торгівлі, спочатку був інспектором, потім – начальником відділу, тож улюбленому спорту міг присвячувати лише вихідні дні.

Січень 2015. Ветерани - учасники обласних змагань в Ужгороді: Сергій Давиденко, Петро Назаренко, Василь Павлишин, Василь Бідяк, Олександр Цепурдей

Зараз часто буваю на ветеранських змаганнях. Востаннє стартував в Ужгороді минулого року. Завжди радо зустрічаюсь з корифеями закарпатського орієнтування Костянтином Сасом та Петром Назаренком. Не забуваю й друзів по збірній Закарпаття Олега Лукшу, Наталію Олеоленко, братів Василя та Мирона Фейків, Наталію Тарахонич, Василя Сейковського, Любов Голубку, Івана Романа, ВойтехаБігарі та інших.

        

Записав Олександр Цепурдей

(фотографії з архіву Бідяка та з сайту http://viv.ucoz.ru/ )

                           

 ***
Мой Ужгород, мой маленький Париж.
Опять в дыму ты сакуры горишь.
Горишь, смеясь, и твой весенний бред
Не передаст ни ветер, ни поэт.
Ты сам пришёл из зимней пустоты.
Ты не такой совсем, как был вчера.
А тут вдруг даришь все свои цветы
И все свои хмельные вечера.
Вчера была зима, и ты грустил,
Качая снег глазами фонарей,
Грустил во сне, и снеговой настил
Хрустел морозом в розовой заре.
Ну а сегодня снова ты цветёшь,
И лепестки поют, как снегопад,
Ты, как мальчишка, безмятежно рад,
И уж зиме не веришь ни на грош.
Ах, город, город, каменный чудак,
Ты не боишься потерять престиж.
Ты каждого упавшего простишь,
Ты приютишь бездомных всех собак.
Но что с того, что в суматохе дня,
В забвении улиц, в равнодушии крыш,
Я пропаду песчинкою огня,
Поверив в то, что ты и впрямь Париж!